1.8

На свята Клара поїхала до батьків Макса. Сім’я. Офіційно. Все серйозно.

Квартира Макса просочилась запахом хвої й мандаринів, ялинка світилась золотими вогнями. Пам’ятаю, в дитинстві ми прикрашали дім фігурками з «Лускунчика». Зараз у мене не було жодної іграшки — тільки гірлянди. Але, здається, вийшло не гірше.

Зазвичай перед святами холодильник забитий смакотою з табличкою: “Не чіпай — на Новий рік!”

У мене він був зрадницьки порожній.

Господиня з мене, мабуть, так собі.

Довелось скласти список і піти по продукти.

Сніг валив — як у рекламі, де все надто красиво.

Я накинула куртку, закуталась у шарф, визирнула з під’їзду й видихнула — як людина, яка виходить до людей, аби не з’їхати з глузду на самоті.

Магазин — повний хаос.

Візки, метушня, акційні цукерки, діти, чиї обличчя були обліплені мішурою. Сінатра впевнено співав, що все буде прекрасно.

Та-а.

Let it snow, Френку. Let it fucking snow.

Я блукала між полицями, роблячи вигляд, що закуповуюсь на свято. А не щоб нажертись у самотності.

Вдома — вино. (Привіт, алкоголізме, ти теж у піжамі.)

Я впала на диван. Ялинка блищала у вікні.

Зима була гарною — такою, яку помічаєш тільки на самоті.

Я написала Кларі. Хотілося дізнатися, як воно — бути «представленою батькам».

Лягла. Телефон лежав поруч — холодний. Як перспектива майбутнього.

— Напиши підсумки року, Мері, і пропиши всі свої цілі! — казала мені Стелла. — Причому детально: навіщо тобі це, що за цим стоїть. Кожен пункт — усвідомлено.

Я задумалась.

Чого б мені хотілося?

 Змінити роботу.

Завести друзів.

Клара з Максом — не рахується.

Я досі не розуміла, як Макс просто так позичив мені квартиру. Бо Клара попросила? Бо він її кохає?

Мабуть. І, мабуть, я теж хотіла такого кохання. Щоб отак. Без умов. Загалом, як, майже, кожна дівчина в девʼятнадцять років, я хотіла, щоб мене любили. 
 

— Може, спочатку треба полюбити себе? — спитала я у Стелли.

Звісно, відповідь була ствердною.

Я відкрила блокнот зі списком задоволень.

З початку листопада — жодного нового пункту.

Задоволення:

Біг. (Чайки. Хліб.)

Прекрасно.

Живу як Гобіт.

Окей, — подумала я. У закусочній усі бігають через універський фінал, ніби від нього залежить погода.

Ну що, Кларк. Тепер ти баскетбольна фанатка?

Я взяла телефон і написала Тіму. Він давно кликав на каву. Але раз їжу із списку розваг викреслюємо  — підемо вболівати за наш універ.

Тім зрадів. Навіть здивувався.

Він обожнював баскетбол, але був невисокий, і до збірної його не взяли. Вчився на одному потоці з Денном і товаришував з ним.

У них завжди була гучна компанія для походів на матчі. 

Але він постійно повторював: місце поруч з ним — вільне. І чекає свою даму. А мені здавалося, що це не про мене.

Мені здавалося…

Насправді, мені здавалося надто багато.

І я вирішила, що з цим пора зав’язувати.

Тім написав: «Нарешті!» — і ми домовились, що завтра він заїде о п’ятій.

Ось так я, Мері Кларк, вийшла з зони комфорту.

Вдруге.

—————

Наступного вечора я довго крутилась перед дзеркалом.

Мої ранкові пробіжки, виявляється, не минули дарма.

Звісно, я не стала яскравим представником героїнового шику, але речі, що були «облягаючими», стали таки трохи «оверсайз», а не просто «трохи тісні».

Я зібрала волосся в хвіст, припудрила обличчя — аби не налякати бідолаху. Ви ж розумієте, про кого я?

У хлопця сьогодні вирішальна гра, а тут ще таке «страшидло» витрачається з трибуни — злякається ж.

Зі дзеркала на мене дивилась навіть трохи мила Кларк.

У Тіма не було машини, тому я запропонувала прогулятись пішки.

Спорткомплекс був на набережній, хвилин п’ятнадцять ходом, не більше.

Він стояв біля під’їзду, гортав щось у телефоні.

— Ти подобаєшся Тіму, ти помічала? — якось спитала мене Стелла. Не психолог, а моя напарниця із закусочної.

Подобаюсь чи ні — я не знала. Але те, що він завжди був до мене теплим — це не заперечиш.

Ми були схожі. Обоє середнього зросту. Обоє — не дуже спортивні. Точніше, Тім був трохи повненький, блакитноокий блондин. Повна протилежність Дену.

Як і я…

Мабуть, не слід було їх порівнювати. Але я порівнювала. І мені було за це соромно.

— Привіт! — махнула я рукою. Тім відвів погляд від екрану, побачив мене — і розплився в усмішці.

— Оце новина, Кларк. Ти і баскетбол? З чого такий інтерес?

Я усміхнулась.

— Виходжу із зони комфорту. Втомилась вмирати в самотності. Нові захоплення й усе таке. Йдемо?

Тім простягнув руку.

Не знаю, чи ходять друзі за руку, але я поклала свою долоню в його.

І ми пішли вздовж берега.

Коли дійшли до першого пляжу, я дістала з рюкзака пакет з хлібом і почала годувати птахів.

— Я швидко, ти не проти?

Тім усміхнувся.

— Кларк, я думав, ти крадеш хліб із закусочної для себе! А воно, виявляється, от як!

— Дкже смішно! Нічого я не краду. Це хліб за мої чесно зароблені. Сама не доїдаю, зате пташкам користь. І мені приємно. Як тобі така філософія?

— Цікавий підхід, — Тім підійшов, відламав шмат булки.— Ну давай і я побуду філантропом! — сказав і… відкусив шмат.

— Жах! — я легенько вдарила його по плечу. — Рушай! Гра сама себе не подивиться.

У спорткомплексі було людно. Якщо точніше — яблуку ніде впасти.

Ми пробирались до наших місць. Усе було зайнято. Вражаюче.

— Як ти це провернув? — прошепотіла я йому просто у вухо.

— Провернув що, Кларк?

— Я ж тільки вчора ввечері сказала, що йду на матч. Я впевнена, квитків уже не було. Звідки?

— Ти думала, я жартував, коли казав, що місце біля мене вільне?! — він усміхнувся.

Після того, як мене представили кожному і всім одразу, я, трохи ошелешена, сіла на своє місце. Навколо гуділо, дихало, стрибало. Чиїсь плечі були надто близько. Попкорн ледь не висипався мені на коліна. Я намагалася не втратити обличчя й поводити себе природно — як людина, яка завжди буває на подібних заходах, а не вперше в житті сіла так близько до паркету.