1.7

Стелла Мартін. Гештальт-терапія»

 — повідомляла табличка, перед якою я переступала з ноги на ногу.

До прийому залишалося п’ять хвилин, і я все не наважувалася постукати. Не люблю спізнюватися, але й приходити зарано — ніяково.

Отакий от парадокс.

А раптом вона їсть? Або пішла в туалет — ну, має ж бути якесь особисте життя?

Тож я нарізала кола по фойє, косила оком на годинник.

Кабінет був у бізнес-центрі. Повз проходили люди, і мені здавалося — кожен із них дивиться осудливо:

«По психологах ходить. Зайнялась би чимось корисним».

Так зазвичай каже мама. У неї на все одна відповідь: робота лікує. Чесно? Частково згодна.

На роботі, в універі — я тримаюся. А варто залишитися наодинці з думками — й усе, мене накриває.

«Уже все минуло. Це не повториться. Тобі пощастило».

Я це знаю. Але мозок грає в «а що, якби?..»

І, схоже, не збирається зупинятися.

«Всім привіт, я Мері, і я — божевільна!»

— «Привіт, Мері…»

Оце й усе, що я знала про психологів. Ну і ще сцени з кіно: затишний кабінет, диван, людина з блокнотом і гонорар, як за оренду квартири.

— Міс Кларк?

Я здригнулася. Озирнулася.

Переді мною стояла висока жінка — красива, з впевненою посмішкою. Стелла. Вона кивнула в бік кабінету.

місцях.

— Ну добре, годі! Йди, Кларк! - прошепотіла я сама собі. 

Якщо вона почула мій шепіт, то, можливо, ще більше впевнилася, що я трохи не в собі. Хоча… вона лікар. Я — пацієнтка. Все на своїх місцях.

— Добрий день, — сказала я вголос і зайшла.

У кабінеті пахло аромасвічками.

Перша думка — сморід.

Солодкий, липкий, підозрілий.

А раптом у мене алергія? Або астма? Або просто мені таке не довподоби? 
— Мене звати Стелла. Дуже рада вас бачити, міс Кларк. Чаю?

— Ні, дякую, — я ввічливо всміхнулася. Судячи з запаху, там щось на кшталт папаї, пилку єдинорога і трохи пелюсток.

Вона сіла навпроти, склавши руки на колінах. Поставила перед собою чайник. Я була права — чай скидався на зелений борщ із цілим ботанічним садом. Не вистачало яєць туди накидати. 

— Сьогодні просто поспілкуємося. Без аналізу, без глибоких занурень. Наступного разу — якщо захочете — почнемо працювати.

Я вмостилася на край крісла. Незручно. Як у театрі, де раптом вмикають світло й кажуть, що тепер ти   на сцені.

— Вам зручно? — спитала вона.

— Чесно? Не знаю. Я не звикла говорити про себе. Ну… за гроші.

Стелла не усміхнулася. Просто кивнула.

— Тоді можемо помовчати. Це теж частина сеансу.

Я вперше подивилася їй в очі.

Вона не відводила погляду. І я — теж.

Одного разу, за порадою Стелли, я складала список із тридцяти речей, які приносять мені задоволення.

Обмеження: їжа — не більше десяти пунктів. Уявляєте?

Я зависла десь на шостому. Серйозно? Виходить, усе моє життя крутиться навколо холодильника?

Мені стало соромно. Мені було дев’ятнадцять. І, схоже, все, що приносило радість — жувалося, смажилося й щедро поливалося соусом.

Я вирішила: заповню цей список. До кінця.

Рано чи пізно.

— Напиши «секс», — підморгнула Клара. — Інфа сотка, тобі сподобається.

— Напишу, коли спробую, — фиркнула я й налила собі чаю.

— От і правильно, Кларк. Якраз повернеш мені ті виграні чотириста баксів.

Я показала їй середній палець і записала перший пункт:

• починаємо бігати, Кларк!

Не заради фігури. Не для когось. Просто тому що, коли я біжу — думки не встигають.

І я побігла.

⸻

Того вечора в закусочній було майже порожньо.

Тривав матч університетської футбольної команди, і всі були там. Всі — крім мене і Тіма.

Ми вішали гірлянди до свят.

Тім пішов по коробки, а я залишилась одна, на драбині. Сніг за вікном падав м’яко, густо. На вулиці — жодної душі. Ялинки повільно вкривалися білим пухнастим покривалом, і момент ставав майже казковим.

Я тягнулася до стелі й уявляла, як після зміни вибігаю надвір і вдихаю мороз на повні груди.

Сніг — мій наркотик. Не знаю, скільки мені має бути років, щоб перестати радіти йому. Але поки що — зарано.

Двері грюкнули. Зайшли вони.

Компанія Дена.

Він ішов позаду всіх, обіймаючи Лізу за плечі, щось шепочучи їй на вухо. Вона була прекрасна. Мініатюрна, струнка блондинка з очима, ніби намальованими аквареллю.

Здавалося, вона — ангел, що зійшов із небес.

Ця легкість, ця енергія.

Вона зніяковіло усміхнулася Дену у відповідь і зморщила носик. Ну це вже дуже мило.

Я згадала наш п’яний спір із Кларою — й усміхнулась.

Двісті баксів точно мої.

Я відвернулася й продовжила вішати гірлянду.

— Кларк!

Я здригнулася. Під драбиною стояв Дєн.

Я спустилася — на щабель нижче, потім ще — доки наші очі не опинилися на одному рівні. Гарний момент, до речі.

— З твоєю координацією, Кларк, тобі взагалі заборонено лазити по драбинах, — сказав він. — Ти в курсі?

— У куГсі. Дуже рада, що ти хвилюєшся, — я всміхнулася. — Щось хотів?

— Хотів спитати, як справи зі Стеллою?

Він подав мені руку — я зістрибнула вниз. Розкрила рота… і закрила. Клас. Саме так будуються діалоги. Ну давай, Кларк, у тебе ж був план. Або його змело, як сніжинку.

— Краще, — кивнула я. — Дякую тобі.

До речі, я якраз хотіла поговорити. Добре, що підійшов.

Він узяв драбину й обіпер її об стіну.

— Слухаю.

— Дене, дякую за оплату сеансів. Щиро. Але далі я хочу сама. І за ті, що були — теж. Я хочу повернути гроші. Ти і так уже зробив забагато, і я…

— Я віднесу. Скажи куди, — перебив він.

— Дене!

— Що, Кларк?

— Я САМА хочу платити за терапію.

Він глибоко вдихнув.

— Стелла не візьме з тебе грошей.

— Чому?

— Програма допомоги бездомним, Кларк. Так працює.

— Особливий кайф — принижувати мене?

Він застиг.

— Ні. Це не… — він провів рукою по обличчю. — Слухай, я просто хотів зробити нормальний вчинок. Без жартів. Без героїзму. Просто допомогти.