1.6

Світанки й справді були прекрасні.

Щоранку кімнату заливали багряні промені, які прямо на очах переливалися в помаранчеві й грайливим сонячним зайчиком підбиралися до мого обличчя. Іноді, коли кошмари не давали мені заснути, я заварювала каву, загорталася в пуховик і виходила на балкон.

Кожен світанок був інший: сьогодні — червоний, учора — фіолетовий, позавчора — рудий.

Море теж змінювалось — ніби на очах. Чим ближче листопад добігав кінця, тим рідше я милувалася небом, але море… воно дихало й продовжувало говорити до мене вечорами.

Після тижня відгулів я вирішила: час повертатись до роботи.

Перші зміни я провела на кухні — допомагала з заготівлями та миттям посуду. Але оскільки штат був укомплектований, менеджерка з ввічливою наполегливістю натякнула, що час повертатися в зал.

І мої кошмари стали реальнішими.

Мені знову снився той самий столик. Кожного разу — той, із вусатими мафіозі. Сценарій повторювався знову й знову. Змінювалися лише обличчя, дрібниці, інтонації. Єдине, що залишалося незмінним — Дeн з друзями не встигав вийти з під’їзду.

А я опинялась у машині. А далі — все, чого я найбільше боялася. Тільки мозок, зі своєю викривленою фантазією, дописував нові деталі.

Того вечора я знову вийшла в зал.

І побачила Дена за тим самим столиком — разом із його компанією. В університеті він зустрічав мене кивком. Ліза й Костя — ніби стерли мене з пам’яті.

Шкода, що я не могла стерти їх зі своєї. Я б із задоволенням. Але майже щоночі вони теж поверталися уві сні. З однаковими виразами облич.

Усе поступово поверталося на свої місця. І мені, мабуть, теж варто було б.

Але тоді я вже не могла заперечувати очевидне: мені справді була потрібна допомога.

Стелла Мартін.

Мій останній пункт у списку «на потім».

Психолог — це гроші. А гроші — це робота. А робота — це закусочна. Батькам я не збиралася нічого розповідати. Тож «потім» затягувалося.

— Привіт, Кларк! — почулося позаду.

Я здригнулася.

Переді мною стояв Ден.

— Вибач, не хотів налякати. Ти виглядаєш… кепсько.

— О, дякую. Новина дня! Особливо приємно почути від тебе.

Він засміявся.

— Та я серйозно. — Він усміхнувся. — Слухай, ти взагалі спиш?

— Ден, якщо ти прийшов оцінити мою свіжість — давай зробимо це пізніше. У тебе по справі щось?

— Так. Що ти тут робиш?

— В сенсі? Я працюю, — я підняла брови.

— Ясно, працюєш. А з номером, який я тобі дав? Ти телефонувала?

— …ні. Поки що ні.

— Це видно. Треба, Кларк. Серйозно.

Він поклав руки мені на плечі. Я опустила очі.

— Насправді, я збиралася. Розберуся з усім…

Ден схрестив руки на грудях і примружився.

— З чим саме?

— А ти думаєш, у мене не буває справ? — я обвела очима зал. — Наприклад, ось це. Робота. Прямо зараз, до речі. Тож вибач. І дякую за участь.

Я відвернулась і рушила до підсобки.

— Наступного разу виглядатиму краще, — кинула я через плече. — Більш звичним для тебе чудовиськом.

Але Ден зупинив мене, схопивши за лікоть.

— Тебе взагалі не має тут бути, Кларк, — тихо сказав він, дивлячись прямо в очі. — Я запропонував варіант — покрити витрати, не ламатися тут. Ти відмовилася — окей. Але хоча б подзвони Стеллі. Вона в курсі. І грошей не візьме.

Він відпустив.

— Гарного вечора, Кларк. Зроби те, про що я прошу. Будь ласка.

Він накинув капюшон і зник за дверима закусочної.

Після зміни за мною заїхав Макс.

З ним була Клара — з грандіозними планами: «повернути цьому світу сонячне світло». Тобто — мене.

Вона влетіла у квартиру з пляшкою вина, підморгнула й урочисто заявила: 

— Ну що, Кларк. Знімаємо блок по-дорослому?

— Давай. Але спочатку…

Макс, який все ще стояв у дверях, хмикнув — так, щоб ми не забули, що він узагалі-то поруч.

— Повернуся у вівторок, — кинув він, поцілував Клару в губи і, вже без інтонації:

— Бувай, Кларк.

Я глянула на Клару.

— Що з ним?

— Не зважай. У нього свій світ дзвінків та зустрічей. Ми з тобою туди не входимо.

Вона усміхнулась.

— Точно все гаразд? Може, його втомило жити в нетрях, Клара? Я думаю, я готова повернутися додому.

— Господи, ні, Мері! Він досі наш Макс. Просто… робота. Тисне. А зараз — досить. У нас свято.

— Яке?

Вона підняла руку. На безіменному пальці — каблучка.

Ми обидві завмерли на секунду, а потім почали верещати, як дурепи. Так, дурепи — і це було прекрасно.

Ми напились.

Суші, вино, плейлист без логіки: спершу — хіти, потім — балади. Потім — тиша.

Клара розповідала, яким хоче весілля. Це було… романтично. І напрочуд інтимно.

— Знаєш, — сказала я, повертаючись до неї, — якщо я коли-небудь вийду заміж… зроблю так само. Розпишемось — і полетимо.

— Якщо? — Клара підняла брову. — Ти обов’язково вийдеш. За смаглявого брюнетика з мигдалевими очима. І — з губами, як у актора. І носом! Обов’язково з горбинкою. Величезною. Ні, гігантською! — Вона засміялась і цокнулась зі мною келихом. — За це й вип’ємо!

— За гігантську горбинку? Ні вже, дякую!

— Тоді… за високого баскетболіста з карими очима?

Я завмерла. На мить.

А потім зрозуміла.

Подушка полетіла в Клару.

— Ти серйозно?! Ти про Дена?! Про того, хто сказав, що я — єдина дівчина, на яку не встане у його братика?!

— Ууууу, — протягнула вона, киваючи з келихом. — Ставлю двісті баксів, що ви будете разом.

— Домовились. Можеш віддати їх прямо зараз — я витрачу на психотерапевта.

Клара поперхнулася вином.

— Психо… кого?

— Психолога. Ден дав мені номер. Я… думаю, мені час.

Вона мовчки дивилась на мене. Обличчя було спокійне, але в очах — щось шукало, ніби перевіряло.

— Гаразд. Без жартів. Я дам тобі ті двісті. Але якщо виграю — повернеш чотириста.

— Домовились! — Я підняла келих. — Можеш попрощатися з грішми, дитинко. Ти не уявляєш, з ким зв’язалась.