1.5

Мені снилося, що я біжу.

Напевно, кожному хоч раз снився такий сон — ти намагаєшся бігти, але ноги ніби застрягають у багнюці.

Пнешся, стараєшся, а все відбувається повільно. Безглуздо. Крізь сон я чула голоси.

Спочатку — чоловічі. Потім — жіночі.

А потім настала тиша. Я остаточно провалилася в темряву. Прокинулася  вже на світанку.

Я лежала на задньому сидінні автівки. Руки й ноги затекли так, що я ледь змогла сісти.

Попереду сиділи Денн і… Клара.

Клара?

— Мері! Ти прокинулась! — вигукнула вона.

Я непорозуміло глянула на них.

— Я взяв твій телефон і подзвонив їй, Кларк, — відповів Денн на моє німе запитання й відвернувся. — Пробач, що лазив у твоїх речах. Але телефон дзвонив без зупину. Я справді не знав, що робити. Слава Богу, в тебе… є подруга.

Повисла пауза.

Тиша навалилася, як ковдра.

Я відкинулася на сидіння й подивилася у вікно. Ми стояли на парковці біля набережної. Напевно, чекали на Макса. Він тут живе.

— О, Боже, Мері, я ледь не з’їхала з глузду! Бідна моя дівчинко! — Клара схопила мене за руку. Здавалося, вона намагалася заповнити словами порожнечу цієї ночі.

Але вийшло… не дуже. Чи це мені так здалося?

Ден дивився в лобове скло. Постукував пальцями по керму. Здавалося, він чекав, коли вже можна буде нас позбутися.

Під’їхала машина Макса.

— Ходімо, Кларк! — з полегшенням сказала Клара й вискочила з машини.

— Йди, я ще хвильку посиджу, — кинула я. Вона, розуміючи, кивнула й вийшла. А я залишилась, тереблячи свою відьомську шапку.

— Слухай, дякую тобі, дуже  — сказала я. — Як можу віддячити?

— Та ну, Кларк. Просто… бережи себе, — не повертаючись, мовив він.

Я кивнула й вийшла. Він виглядав виснаженим.І  зрозуміло. На годиннику майже восьма ранку. Він був зі мною всю ніч. Я спала, а він — ні.

«Не обов’язково вдягати безглуздий костюм, щоб бути героєм» — згадались слова Клари.

— Кларк! — я озирнулася.

Денн виглядав ще гірше, ніж я думала.

Втома сиділа в нього в очах, у голосі, в тілі.

— Я записав номер у твій телефон. Подивись останній вихідний дзвінок. Якщо не витримуватимеш — дзвони.

Не чекаючи відповіді, він сів у машину й поїхав.

Я повернулася.

Макс і Клара стояли біля під’їзду багатоповерхівки.

— Привіт, Мері, — усміхнувся Макс. — Ну й нічку ти нам влаштувала. Ходімо.

У руках у нього був величезний баул.

— Це куди?

Клара важко зітхнула.

— Мері, ніч була… важкою. Нам усім треба відпочити. Ми поговорили з Деном, і він… Він сказав, що тобі буде складно повернутися додому. І знаєш, у цьому є сенс. Ми зважили всі «за» і «проти», і, коротше, Макс запропонував, щоб ти поки пожила в нього. А він тимчасово переїде до мене. Поки не знайдемо нову квартиру — буде так.

Вона обійняла мене.

— Але ж… оренда? До кінця року. Та й я не зможу платити за цю квартиру, — я обвела рукою набережну.

— Це моя квартира, — втрутився Макс. — Комуналку — і вистачить. А зараз — ходімо. Нам усім треба поспати.

Квартира була… шикарною.

Не наша з Кларою «двушка на вторинці».

Скільки б ми її не обживали — вона все одно залишалась «двушкою». А тепер і взагалі здавалася мені сараєм. Тут же — величезна кухня-студія, панорамні вікна, чисті лінії, сіро-сині тони.

Занадто «доросле». Занадто… не я.

Я не могла уявити Мері Кларк у цьому музеї.

Але Денн мав рацію. Знову…

Думки про провулок викликали в мене озноб.

— Тут надто чисто, Макс. Ти впевнений, що мені тут узагалі можна дихати?

Він розсміявся. І я вперше подивилась на нього по-справжньому.

Хлопець моєї подруги. Людина, яка, можливо, справді її любить, якщо погодився на таку авантюру.

— Знаєш, Макс, до сьогодні я сприймала тебе як «тимчасового хлопця Клари». Ну, ти ж розумієш… як ті пару десятків до тебе, — усміхаючись, глянула я на подругу, яка показала мені середній палець.

— Але тепер бачу: ти надовго. Якщо ти готовий покинути цю квартиру заради нашого сараю — це тобі не хухри-мухри. Це любов.

— Я всім серцем люблю тебе, Кларк, — він клацнув мене по носі й вийшов на балкон говорити по телефону.

— Тут шикарні світанки, Кларк, — прошепотіла Клара мені на вухо.

— Шикарні світанки для одиноко-одинокої самітниці…

— Ти нас добряче налякала. Я подзвонила Тіму й взяла тобі тиждень відгулів. Сподіваюсь, ти не проти. Але… може, варто взагалі звільнитися з цієї роботи?

— О, Боже, ти серйозно? А з універу мені теж піти?

Клара, якщо я не працюватиму — мені нема на що жити. Батьки оплачують навчання й житло. Все інше — на мені. Якщо не працюватиму — залишиться тільки схуднути… від голоду.

Клара дістала їжу з холодильника.

— Від голоду не худнуть, Кларк. Від голоду — набрякають. А щодо універу? Ці хлопці… це були не наші? Хоча Ден сказав, що нікого не впізнав. Але, може, ти когось знаєш? — знизала вона плечима.

— Він майже не бачив їх. І темрява була страшенна. Та ще й ті жахливі вуса. Потім він у мене сам запитав, чи знаю я їх.

Клара подивилась на мене, опустила очі.

— Мені дуже шкода, Мері! А зараз — ходімо розбирати твої речі. І речі Макса, до речі. У нас купа справ.

День минув швидко, бо крім моїх речей, треба було допомогти зібрати речі Макса. Між нами висіла недомовленість. Клара щоразу підбирала слова, а Макс постійно торчав у телефоні.

— Це по роботі, — казав він і знову й знову зникав то у спальню, то на балкон.

Коли ми закінчили — на вулиці вже стемніло.

Клара кілька разів спитала, чи не залишитися їй. Але, почувши моє «ні», поцілувала мене в щоку й зачинила за собою двері. Нарешті цей день закінчується, — думала я тоді. Не підозрюючи, як довго він ще буде мене переслідувати — приходячи фантомом уночі.

Вперше в житті я перевірила всі замки, ретельно зачинила балкон, попри те, що це був 11 поверх.

Одёрнувши себе, мовляв Кларк, заспокойся й іди спати, я розстелила диван на кухні.