1.4

Ну от і вляпалась, Мері Кларк.

Я могла б так подумати — якби мій мозок узагалі хоч щось думав.

Але в голові — каша. У роті — ніби кляп.

Я відкрила рота, щоб закричати, та замість крику вийшов якийсь хрипкий писк. Серце калатало скажено, ніби хотіло вирватися з грудей і втекти геть раніше за мене.

Мене передавали з рук у руки.

Як м’яч. Як річ.

— Та розслабся, крихітко. Подивися на себе — тебе вистачить на всіх! Ти ж нам не подала порося!

Компанія зареготала.

— Скажи, ти ж іще незаймана, так?

О, Боже. Що?

Я не вірила. Просто не вірила, що це відбувається.

Зі мною.

Зараз.

Телефон у рюкзаку гудів.

Може, писала Клара. Або мама. Або будь-хто.

Я згадала, як на якихось шкільних курсах нам казали:

не діставай телефон уночі — можеш залишитись без нього.

Яка іронія.

Зараз я б віддала все, що в мене є, аби тільки опинитися деінде.

І я — запропонувала їм гроші.

Серйозно.

Тім поділив чайові, у мене була гарна виручка за вечір.

Я тремтячим голосом сказала:

— У мене є гроші. Я… можу заплатити.

I якби вони погодились, я б відкрила сумку, дістала гаманець, а потім…може, встигла б схопити телефон.

Може.

Хоча ні.Ніфіга б я не встигла.

— Ого, вона ще й при грошах!

— Маленька відьмочка виявилася не такою вже простою…

Хтось різко смикнув мене за плече і зірвав шапку.

— А я, знаєш, завжди мав слабкість до руденьких, — прошепотів хтось мені у вухо, і мене пересмикнуло.

Мене передали далі. Як мішок із картоплею.

Руки. Голоси. Сміх.

І раптом — усе стало глухо.

В вухах зазвучав гул.

Наче хтось натиснув кнопку «шум».

Я бачила, як вони щось говорять, але не чула нічого — тільки гул.

І я зрозуміла: їм не потрібні ані гроші. Ані я.

Їм треба розвага.

Щось, що завтра забудеться, як забувається смак пива після вечірки.

А що залишиться від мене — я навіть не хотіла уявляти.

Я озирнулася. Темно.

Вікна — темні. Пара вогників десь вище. Люди сплять.

А я — ні.

Я відкрила рота.

І закричала:

— ПОЖЕЖА! ДОПОМОЖІТЬ! ГОР…!

— Заткнись, — прошипів хтось крізь зуби, стиснув волосся — і мене потягли.

До машини. Через провулок. Оце й усе.

Тіло затряслося від безсилля.

Ноги — ватяні. Але я борсалася.

Із останніх сил.

— Кларк!? Що тут, до біса, відбувається?!

Усі завмерли.

Голоси урвалися.

Позаду стояла група хлопців — як потім з’ясувалося, вони вийшли з під’їзду. Серед них був Денн. Я впізнала його по голосу — бачити я нічого не могла, очі застелила пелена сліз.

Один з «мафіозі», що тримав мене, різко відштовхнув — я впала, мов мішок.

І одразу підхопилася. Побігла. З останніх сил. Я кинулася до хлопців і вчепилася у куртку першого, кого змогла дістати.

Мої кривдники зробили те саме — тільки в протилежний бік.

Я лише почула, як завищала гума, і машина зникла за рогом.

Провулок затих.

В раптом — я засміялася.

Спершу тихо. Потім голосніше. Це був істеричний сміх, який швидко перейшов у ридання.

Мене трусило.

Я трималася за руку незнайомого хлопця і просто сповзла вниз, уткнувшись обличчям у долоні.

На плече лягла чиясь рука.

Тепла. Маленька.

І я почула голос:

— У неї істерика. Її всю трусить. Мені здається, у неї жар — вона вся мокра.

Вона говорила не до мене. Але я знала — це правда.

Я горіла.

— Як тебе звати?

Я підняла очі. Я її знала.

Це була дівчина Дена.

Група підтримки. Він — капітан. Класика. Все як завжди.

Усі в універі знали їх як пару.

Я хотіла відповісти — але не могла.

Рот не слухався. Голос застряг десь у грудях.

— Її звати Мері. Вона з потоку Стаса, — сказав Денн.

— Лізо, я тебе проведу, а Костя побуде з нею, — додав він. — А далі розберемося. Кларк, зачекай. Я скоро. Домовились?

— Що це були за вусаті кретини? — запитав той, кого звали Костя. — Ти їх знаєш?

Я мовчала. Наче втратила дар мови.

У голові крутилися картинки — що було б, якби вони запізнилися на п’ять хвилин? Кожна — гірша за попередню.І мене знову затрусило.

— Хм. Було б логічно, Ден, якщо б ти залишився з нею. Вона ж тебе знає. А Костя — зі мною.

Не чекаючи відповіді, вона чмокнула його в щоку й пішла з другом до вулиці.

Ден опустився поруч.

— Вставай, Кларк. Ходімо. І, будь ласка… поговори зі мною.

Він підвів мене за руку.

— Кларк? — він заглянув мені в очі. — Ти знала когось із них?

Я похитала головою крізь схлипи.

— Ні. Нікого.

— Зрозуміло. Тоді поїхали. Зачекаємо Костика в машині. Потім завезу тебе.

— Мій під’їзд через два будинки. Проведи мене, будь ласка, — прошепотіла я.

— Не зараз, Кларк. Спершу завеземо Костю, потім — тебе. Я не залишу тебе одну. Хочеш — поспи в машині.

— Дякую, — прошепотіла я ледь чутно.

В інших обставинах я, можливо, кричала б від вдячності.

Але зараз могла лише шепотіти.

Він підвів мене до машини, відкрив двері.

Я мовчки сіла на заднє сидіння.

— Дякую, — повторила я.

— За що, Кларк?

— За те, що… врятував мене від смерті.

Він опустив очі.

Закрив двері.

Я подумала: треба б зателефонувати Кларі. Але не подзвонила.

Притиснувшись чолом до вікна — я просто заснула.