1.3

Якщо у вас колись були періоди, коли все летить шкереберть — ви точно знаєте це відчуття.

Усе дратує, все бісить. Ніби хтось змонтував змову проти тебе особисто. Все сиплеться з рук. Нічого не хочеться. Хочеться просто лежати й сумувати. Апатія — з великої літери А.

До того ж сонячні дні раптово змінились грозами та зливами. Увечері в закусочній збиралося дедалі більше студентів, роботи додавалося, і нам запропонували взяти додаткові зміни.

Я погодилася. Взяла одразу п’ять днів на тиждень — почалася моя ера самотності.

Клара все частіше залишалася в Макса.

А я — усе частіше залишалась одна.

Мій «улюблений» столик був зайнятий у вихідні, й мені нічого не залишалося, окрім як коротати вечори в обіймах із серіалами. Я загорталася в ковдру, готувала улюблену пасту й їла її перед ноутбуком.

Рай для інтроверта, скажете ви?

Парадокс у тому, що чим довше я була сама, тим ясніше розуміла: я взагалі-то не інтроверт.

Мені хотілося спілкування.

Звісно, я не звинувачувала Клару. Все йде своєю чергою.

Дівчата зустрічають “тих самих”, закохуються, проводять з ними вечори. Макс був “той самий” для неї. Це нормально. Я не влаштовувала сцен ревнощів. Я раділа за подругу. 

Чесно.

Ну, може, ревнувала.

Трошки.

Але це ж теж нормально, правда?

Клара поступово віддалялася — природно і без напрягу. А мені треба було якось рухатися далі.

Наближався Геловін.

У закусочній планувалась грандіозна вечірка. І враховуючи, що ми жили не в найтолерантнішому районі, наша закусочна опинилася у виграші: студенти — народ такий, заради веселощів готові терпіти навіть гарбузи з пиками.

Мої батьки, наприклад, завжди казали, що Геловін — це свято сатани.

Ліхтар із гарбуза — це, за їхніми словами, «обличчя самого диявола». Мама просила мене не піддаватися «модним віянням» і не брати участь «в тому сатанізмі».

Ну, нехай.

А в нас — зміна в ковпаку й подвійна ставка.

Тож я заздалегідь вписалася на вечір. Ніхто особливо не рвався працювати у свято — всі хотіли веселитися, а мені було все одно. Гроші самі себе не зароблять.

— Не думала, що ти така зануда, Кларк! —

Клара залізла до мене під ковдру з відром попкорну.

Макса відправили у відрядження, і подруга тимчасово «повернулася додому».

— Ага. Прямо бачу себе в якомусь безглуздому костюмі, — усміхнулася я.

— Чому безглуздому? Ти була б чудовою кицею. Мурррр, — Клара зобразила кігтики й поворушила плечима. — Справді, Кларк. Ну давай. Один раз живемо!

— Кицею? Як мило. Хіба що в ролі Гарфілда, — я усміхнулася. — Тим паче, у нас і так святкова форма — чарівна відьма у фіолетовому ковпаку.

А ти ким будеш?

— Ми з Максом супергерої. Я — Диво-жінка, він — просто в костюмі.

— Тю. Тоді його чекає провал.

У нас тут «суворий дрескод», — я зобразила лапки в повітрі. — І щоб ти знала: не буває супергероїв у «просто костюмах».

— Глупенька моя Мері Кларк, — Клара вляглася поруч і ввімкнула серіал. — Не обов’язково вдягати безглуздий костюм, щоб бути супергероєм.

Пам’ятай про це.

У ніч Геловіну в закусочній був аншлаг.

Навколо снували упирі, феї, привиди, відьми.

Деякі компанії прийшли в образах Блукачів з «Гри престолів» — у них навіть був свій Король Ночі.

Ходили дракони, миші, киці… повний карнавальний хаос.

— І жодного Гарфілда, — замислено протягнула Клара, коли я підійшла до їхнього столика. Вона була в образі Лисиці Аліси, а Макс — Кота Базіліо.

Я усміхнулася.

— І жодної Диво-жінки. Що, до речі, дивно, — підколола я.

Макс поцілував її в щоку. Клара засяяла. Вони й справді виглядали як ідеальна пара.

Я намагалася розгледіти всіх: програмісти з нашого універу прийшли в образі дощових черв’яків. І, зізнаюся, якби вони самі не сказали, хто вони, я б подумала… ну, щось інше. Хлопці з хімфаку були одягнені в демогоргонів із «Дивних див», а навколо бродили люди в масках із «Гри в кальмара».

Атмосфера була неймовірна.

Я метушилася між столиками, приймаючи замовлення. В повітрі віяло відчуттям шаленого свята, й у якийсь момент усе змішалося в одне велике, гучне, божевільне дійство.

Грала музика, компанії перемішались, і почався хаос.

— Ну й вечір, — сказав адміністратор Тім.

— Це ще масштабніше, ніж торік!

Я знизала плечима.

Торік я тут не працювала, довелося йому повірити на слово.

— Кларк, візьми 37-й, я не встигаю! — простогнала Стелла й зникла на кухні.

Я схопила блокнот і пішла до столика. Там сиділа незнайома компанія — раніше я їх не бачила.

— Яка чарівна відьмочка! — сказав один з… мафіозі? Або хто вони такі? Незрозуміло.

Я кивнула й почала записувати замовлення: пиво, риба, ще пива, закуски. Як завжди.

— І порося на рожні! — додав один із «мафіозі», і вся компанія зареготала так, що я мимоволі скривилась.

— На жаль, у нас такого в меню немає. Дякую за замовлення, — я натягнула чергову усмішку й поспішила піти.

Столик я передала Стеллі. З мене досить.

Якщо спочатку це ще могло здаватися кумедним, то під кінець мені просто хотілося повернутись у квартиру, зануритись  у подушки й не висовуватись.

Клара попрощалась зі мною ще до півночі, узявши обіцянку, що я поїду на таксі. Я й не думала порушувати — ноги не тримали, втома була божевільна.

Таксі ми розділили зі Стеллою, тож я вискочила не біля самого під’їзду, а на звороті у провулок — щоб не мотати водія по нашому забитому дворі.

Підібгавши ноги, я швидко зашкандибала додому.

Кинула погляд на телефон — повідомлення від Клари:

«Не чекай на мене сьогодні».

Ніби я чекала.

Зараз мені просто хотілося лягти й забутись.

Назустріч мені йшла компанія. Я щільніше закуталася в шарф, втягнула шию й пришвидшилася.

— О-о-о, яка зустріч! — п’яний голос пролунав зліва.

— Знайома відьмочка! Здається, ти нам не донесла замовлення!

Вони зареготали.