1.2

Мене розбудила тепла рука Клари.

Вона сиділа на краю ліжка й лагідно гладила мене по щоці.

— Що сталося, Мері? Дзвонив адміністратор після зміни — ти так і не з’явилась. Він хвилюється. Ти захворіла?

Я озирнулася. За вікном — ніч. Пізня. Скільки я проридала, перш ніж просто… відключитись?

Усе, що сталося, здавалося тепер якимсь маренням. Ніби разом із минулим днем розчинилася й катастрофа вселенського масштабу.

Мері Кларк — найогидніша дівчина в універі.

Дожилася.

Я глянула на Клару. Вперше в житті мені здалося: скажи я їй усе — вона не зрозуміє. Звісно, не зрозуміє. Але невже слова якогось самозакоханого красунчика можуть дати тріщину в нашій дружбі?

— Ні, я не хворію. Просто… день не задався, — буркнула я, потерла очі й спробувала усміхнутися.

— Наскільки “не задався”? — Клара зсунула брови. — Мері, ти вся опухла. Ти або напилася без мене, або ридала.

Вона скептично глянула на мої щоки:

— Судячи з потеків туші — другий варіант. Хоча перше теж не виключає.

Я мимоволі усміхнулася.

— До мене підійшов Денн. З машинобудівного. Просив позайматися з його братом.

— І? Який зв’язок? Ну підійшов, то й що? Чому сльози, Кларк?

— Сказав, що я — єдина у всьому універі, кого його брат не захоче… ну, ти зрозуміла.

Клара вирячила очі.

— Тільки не починай мене втішати, — попередила я. — Я вже відридалась. Змирилась. Завтра зранку зателефоную в закусочну, вибачусь і відпрацюю зміну.

Я знову зарилась обличчям у подушку.

— Він нічого нового не сказав, Клара. Я ж і справді бегемот. Це факт.

— Ти дурепа, — спокійно сказала Клара. — Я й не збиралася тебе втішати. Ти розумна дівчина. І повинна розуміти: він — кретин. Закінчений.

Я мовчала.

Звісно, вона не розуміла. Її спроби водночас обісрати Дена й підтримати мене лише дратували.

 Це звучало фальшиво. Порожньо.

— Та годі! Він сказав правду! — відрізала я. — І її треба прийняти. Якою б вона не була. А вона як джинси зі знижки. Нібито твого розміру, але десь обов’язково тисне. Ти ж сама це знаєш.

Я видихнула.

— А зараз — вибач. Я хочу спати.

Дякую, що прийшла.

Я чмокнула її в щоку й знову лягла.

Сьогодні я — така. З потеклою тушшю й запухлими очима.

А завтра… буде новий день.

Клара тихо вийшла.

Я залишилася сама.

Думки плуталися, чіплялись одна за одну, мов мокре листя. Але до жодного висновку я так і не дійшла.

— Спи, Мері Кларк, — прошепотіла я. — Поговоримо про це завтра.

Звісно, я не заснула.

×××

Три дні я відпахала в закусочній.

І три дні Ден удавав, що нічого не було.

І, чесно кажучи, ніби справді не було. Я навіть не змогла пояснити собі тієї слабкості — сліз, істерики. За що?

— Серйозно? — питала я себе. — Та плюнь і забудь, Кларк.

Пережила — проїхали.

Того дня  ми з одногрупниками сиділи в їдальні, коли навпроти мене знову впала чиясь тінь. Ден плюхнувся на лавку так, ніби не було трьох днів мовчання. 
Я продовжувала жувати салат, не зводячи очей з тарілки. Не ворухнулася.

— Ти подумала, Кларк? — він нахилився через стіл і змовницьки прошепотів.

— Йосип драний, ти серйозно?

Я підняла очі. Прямо на нього.

— Я подумала ще тоді — ні. І зараз, будь ласка, дозволь доїсти.Я хочу бути ситою, спокійною і в повній бойовій готовності лякати людей.

— Та годі, Кларк. Ти ж сама просила бути чесним. Я був. Що не так? Та і я не казав, що то є моя думка. Я знаю смаки свого брата, та й годі 

Я втупилась у нього.

Звичайно. Знову має рацію.

Але…

— Дякую за чесність, — сказала я. — Але, якщо чесно, всеодно. Вибач, у  мене немає часу на твого брата.

Я підвелася, взяла тацю.

— І, до речі. Де він узагалі? Якщо йому байдуже, чого це ти бігаєш?

— Бо він рідкісний ідіот.

— М-м. Судячи з усього — сімейне. Але знаєш що? Мені пофіг.Залиш мене в спокої. Будь ласка.

Я пішла, не чекаючи відповіді.

— Кларк! Пробач!

Я лише махнула рукою й, не озираючись, вийшла з їдальні