1.1

Моя історія почалась у понеділок зранку.

І, думаю, це вже був перший знак того, що все піде шкереберть.

За вікном стояв жовтень. Я щойно вилетіла з універу — здала перші модулі. Настрій був чудовий.

Я вмостилась на лавці біля корпусу, відкинулась на спинку, задерла голову й заплющила очі.

Сонце приємно гріло обличчя. До початку зміни залишалось ще три години — і я насолоджувалась останніми теплими днями осені.

Я обожнюю осінь.

Для когось весна — пора пробудження. Для мене — осінь.

Люблю затишні вечори на кухні, коли приходиш із роботи, а в квартирі тепло й пахне їжею. Люблю шурхіт листя під ногами, кольоровий килим на землі й каву на нашій маленькій кухні, коли за вікном — сіра мряка.

Мене все це оживляє.

А потім — передноворічна метушня. Як таке можна не любити? Люди біжать додому, в повітрі витає передчуття.

Це як вечір четверга. Особливо якийсь…

Мої думки перервала тінь.

Я розплющила очі.

— Кларк?

Переді мною стояв високий хлопець. Я його знала.

Ден Пірс, четвертий курс. Капітан баскетбольної команди факультету. Наскільки мені було відомо.

Красивий, накачаний — ну все як у кіно.

Я випросталась. Без поняття, чому він підійшов.

І тим паче — звідки знає моє ім’я.

Я не раз бачила його в закусочній з друзями, але він жодного разу не звернув на мене уваги.

То чому зараз?

— Слухай, мені потрібна допомога.

У мене брат на твоєму потоці. І він, м’яко кажучи, не тягне.

Він сів поруч. Сонце знову вдарило мені в обличчя, і я мимоволі скривилась.

— Окей. А я тут до чого?

Ден усміхнувся. Напевно, думав, що його фірмова усмішка спрацює.

Але ні.

Я знала таких, як він.

— Ти працюєш у закусочній, так? Я можу платити стільки ж — за заняття. Стас буде забирати тебе й привозити назад. Умови — краще не придумаєш.

Звучить логічно. Але щось тут не те.

— А репетитора найняти — не варіант? — я встала й закинула сумку на плече.

— Навіщо? Кларк, не дуркуй. Пропозиція — вогонь. І тобі вигідно, і нам зручно. Все чесно.

— Уявімо, що ти спробував, — кинула я. — Але мені не цікаво.

Я розвернулась і пішла. Але Ден наздогнав мене за два кроки й став просто переді мною.

Я буквально врізалась носом у його груди. Загальмувала.

— Боже, що ще? Я ж сказала — ні!

— Ладно. Плачу вдвічі більше, — він закотив очі й простягнув руку. — Домовились?

Я переминалась з ноги на ногу. Щось тут не сходиться.

— Ден. Слухай. Давай чесно. Що тобі насправді треба?

— Я ж сказав: потрібен репетитор для брата. І все.

— Чому я? — я примружилась. — На потоці повно людей, які можуть допомогти твоєму брату. Чому саме я?

Він дивився на мене прищулено, ніби вирішував — казати чи ні.Мені навіть здалося, що в його очах майнула ледь помітна усмішка.

— Чесно? — перепитав.

Я кивнула.І він сказав:

— Кларк, ти — єдина в на потоці, кого Стас слухатиме на заняттях, не думаючи, як затягнути в ліжко. От і все.

Я оторопіла.

Не знаю, чи відбилось це на моєму обличчі, але всередині все обірвалося.

Одне діло — думати таке про себе.

І зовсім інше — почути це в обличчя.

Я нічого не відповіла. Просто показала йому середній палець, розвернулась і пішла геть.

Причому абсолютно не в той бік, куди мені треба було.

— Ну все ясно, — скажете ви. — В кінці вони точно будуть разом.

А от і ні.

Все виявилось куди цікавіше.

Я мчала додому. Щоки палали від злості.

Серйозно? Якщо моє дівоче серце можна було розбити — то саме так.

З одного удару.

Спершу я подумала: парі. Класика.

Посперечались, хто підкатає до «найзабитішої й найтовстішої» — і вона до випускного закохається, схудне й стане королевою балу. Привіт, підліткові фільми. Потім — прикол. Просто пожартували. Поржали з ботанші-товстушки. Чому б ні?

А потім — а раптом він просто сказав правду?

Просто… сказав, що думає.

Але, хиба я питала його про цю його правду? І взагалі … яка мені взагалі різниця, хто і що про мене думає?

Правда ж?

Я зайшла в коридор і глянула у дзеркало шафи-купе.

На мене дивилась дівчина невисокого зросту, з довгим рудим волоссям, зеленими очима й веснянками.

Щоки — пухкенькі. Чесно — трохи схожа на кульку.

По обличчю текли сльози.

Ну почалось. Тільки не реви, Кларк. Не будь ідіоткою.

Але вже було пізно.

Я забігла в кімнату й упала лицем у подушку.