1

Чим я відрізняюсь від інших дівчат мого потоку? Та нічим.

Хоча… гаразд. Можливо, це брехня.

Якщо чесно — я це я. Без драматичних історій, без мороку з дитинства, без «мене зламали, але я вижила».

У мене нормальна сім’я, нормальна школа, нормальні друзі. Не було булінгу, не було трагедій, навіть випадкового сексу на вечірці під шепіт коктейлів — теж не було.

Усе занадто нудне, щоби стати книгою. 

Я — найзвичайніша. 

І, можливо, саме в цьому — вся сіль.

Починаємо?

Мене звати Мері Кларк. Мені дев’ятнадцять, я на другому курсі й гуманітарій до мозку кісток.

Мама колись намагалась запхати мене у фізмат, але, на жаль, мій мозок від формул тікав, як чорт від ладану.

Книжки, мови — будь ласка.

Вища математика, фізика, оце все — пробачте.

Я, взагалі-то, багато чого “пробувала”.

Наприклад, ми з моєю подругою якось записалися на марафон перевтілення. Протримались три дні й відсвяткували це піцою. Перевтілилися, так би мовити.

Кларі це все було не потрібно — вона й так красуня, просто вирішила мене підтримати.

Підтримала. Не зайшло. Забили.

Уже уявляєте картину?

Ні? Тоді йдемо далі.

Мене звати Мері, і я — товстушка.

Не в сенсі “купила хулахуп, а він підійшов”, просто — широка кістка. Так завжди казала бабуся.

Це, звісно, жарти.

З того часу я так і живу — з широкою кісткою.

З Кларою ми знімаємо двокімнатну недалеко від універу. Гуртожиток — точно не для мене. Батьки оплачують навчання й житло, а все інше — на мені. Справедливо, як на мене.

Чотири дні на тиждень після пар я працюю в закусочній. В інші дні — просто зависаю там. З Кларою або сама. 
Мені подобається сидіти за своїм столиком. Вечорами, особливо коли я одна, приємно дивитися на рух і шум навколо. Люди приходять, сміються, сперечаються, обіймаються.

Здається, ось воно — справжнє життя.

Тільки трохи осторонь від мене.

Але мені, справді, добре.

Ось, власне, і все, що вам треба знати про мене.

Мері Кларк. Руда, пухкенька, незграбна. Дівчинка сама по собі.

Ах так. Зазвичай у таких історіях з’являється хлопець.

Але його немає. Ні хлопця, ні навіть натяку. У мене не було фатального кохання. Не було навіть звичайного.

Було одне побачення у дев’ятому класі. І воно було з хлопцем, якому насправді подобалась моя подруга.

Мені не шлють букети, не пишуть о другій ночі «спиш?», не зустрічають після роботи. Кілька спроб “подружитися” зі мною зазвичай мали мету дістатись до Клари.

Отримували бажане — зникали. А я залишалась.

То про що ж може бути моя історія?