3. Святковий бал

1.

Коридори Гоґвортсу гуділи мов вулик перед святом. У повітрі літала суміш пахощів зілля для волосся, парфумів і чарівного блиску. Учні снували туди-сюди, ніби зачаровані - хтось нервово поправляв комірець, хтось біг з пакетом прикрас чи подарунків, а хтось намагався запам’ятати складну танцювальну комбінацію просто на ходу. Сміх, вигуки, легкий галас - усе це створювало ту неповторну атмосферу очікування дива, притаманну лише таким вечорам. Герміона, тримаючись трохи осторонь, з подивом спостерігала за всім цим, ніби вперше. Хоча жила цим моментом колись, зараз, дивлячись на нього з відстані часу, усе здавалося майже маглівським сном. Її серце калатало швидше, ніж зазвичай - від хвилювання, від усвідомлення де вона, і від того, що поряд крокує він.

– Хм, – протягнув Драко, вдивляючись у обличчя студентів, що метушились навколо. – Не кажи мені, я сам спробую здогадатись коли ми.

Герміона відступила від нього на крок, оглядаючи знайомі стіни восьмого поверху. Знизу долинали голоси - радісні, піднесені. 

– Схоже, він і справді працює... Що робитимемо? – пошепки озвалась вона.

– Це день святкового балу? – уточнив Драко. Вона кивнула. – Ну то підемо на бал.

– Нас же побачать, ти з глузду з’їхав? – обурено прошипіла вона, повертаючись до свого звичного повчального тону. – Я би взагалі втекла в ліс, аби нічого зайвого не наробити.

– Пішли, я знаю що робити, – знизав плечима він і рушив уперед.

Вони тинялися коридорами - крок у крок, але з відстанню між ними, як між двома світами. Студенти проходили повз, хтось навіть кидав привітальний жест. Герміона опускала погляд, щоки її горіли, хоч вона розуміла, що це інша вона - там, у минулому, зараз готується до вечора. А Драко... ішов гордо, впевнено, не відводячи очей від оточуючих, ніби з викликом — ніби ніхто не зможе розгадати, ким він є насправді. Коли натовп вщух, вони зупинились у внутрішньому дворику. Вітерець був свіжим, не холодним - як обійми минулого, яке ще не знає, що буде далі. Герміона сіла на кам’яну лаву, поруч присів і Драко, мовчки.

– Дивно, – тихо мовила вона. – Все таке саме... і водночас зовсім інше.

Він не відповів. Але в його очах, здавалось, жевріла така ж думка.

– То чому саме цей день? – Драко склав руки на грудях і втупився в Герміону. – Не кажи, що серед усіх спогадів ти обрала саме це просто так.

– Не знаю, – знизала плечима вона, уникаючи його погляду. – Він сам спав на думку.

– Або хтось його підкинув, – холодно всміхнувся він. – Віктор, наприклад. Ви досі листуєтесь?

– Інколи, – відказала вона сухо. – Але тобі це взагалі не має бути цікаво.

– Та мені байдуже, – стенув плечима Драко. – Просто намагаюся відволіктись. І все ж - як воно було? Танцювати з ним?

– Спершу... чудово. Було відчуття, наче я лечу. Музика, світло, сукня - усе було ідеальне, – вона на мить заплющила очі. – А потім усе зіпсувалось.

– Тобі не обов’язково продовжувати, – перебив він. – Насправді, я просто проводив експеримент.

– Який ще експеримент?

– Хочу переконатися, наскільки чітко можу відчувати твої сильні емоції. І думки.

– Це через те, що було у підземеллі?

– Так. Ти мусиш навчитись захищати свій розум. І від нас, і від них.

– Ти маєш на увазі Лорда та Дамблдора?

– Не виголошуй їхні імена так вільно, – прошипів він, швидко озираючись.

– Пробач. Просто я не боюся навіть думати про них, на відміну від деяких, – з викликом подивилась йому в очі.

– Замовкни, – кинув різко, стискаючи щелепу. – Справді, краще мовчи.

– А ти краще не поводься, ніби тобі все під контролем. Бо ти розсипаєшся, Малфой.

Драко відвернувся, повільно видихаючи. Його обличчя напружене, але мовчання видає більше, ніж слова.

– Слухай, – нарешті промовив він. – Нам не варто гризтись. Ми в минулому. Якщо накоїмо дурниць - гірше буде обом. Тобі потрібна моя допомога, мені - твій розум. Тож давай просто зробимо, що треба.

– Якби ж я могла не бути такою потрібною, – тихо буркнула Герміона, дивлячись у бік, де колись танцювала під чарівну музику.

Драко промовчав. І вперше за весь час вона це оцінила.

2.

– Ти чула, що таке окклюменція? – запитав Драко, схрестивши руки на грудях і дивлячись на неї з-під брів.

– Знайоме слово, – відповіла Герміона, трохи скептично звівши брови. – Проте я цим ще не займалась серйозно.

– Це здатність перегороджувати шлях до своєї свідомості тим, хто володіє легіліменцією. Простими словами - бар’єр, який захищає тебе від читання думок.

– І ти думаєш, що в силі навчити мене цьому? – в її голосі було і виклик, і цікавість.

– Все буде залежати від тебе, – спокійно відповів він. – А я, у свою чергу, зроблю все можливе, щоб тобі це вдалося.

– Ммм, мило з твого боку, Малфой.

– Я просто не хочу втратити хорошого союзника, — відказав він, і на мить у його очах промайнув ледве помітний вогник. – Пам’ятай: колись я попрошу тебе про дещо. І тоді тобі буде не вигідно відмовити.

Герміона стиснула губи. Всередині неї щось стиснулось - чи то передчуття, чи страх. Невже справді наближається битва? Чи може він попросить її про щось, що суперечить усьому, в що вона вірить? Її думки загусли, наче хмара, що клубочиться над головою - вона і сама це відчула. А Драко тим часом вже продовжував:

– Ти бачиш? Твої думки прямо тут. Навіть не треба напружуватись, щоб їх читати. Я захищав тебе один раз - і тепер це відчуваю постійно. Коли ти вмикаєш музику - це вже спроба барикаду. Але імпровізація - це не план.

– Можливо, я просто спробую викинути думки? Очистити голову?

– Це не допоможе. Твій розум все одно світиться, як маяк. Якщо до тебе добереться Лорд або Дамблдор - вони розірвуть тебе на шматки.

– То що я маю робити?

Драко повільно підступив ближче і, глянувши їй прямо в очі, пояснив:

– Засели свою голову. Заповни її до країв - спогадами. Неважливими, буденними, тими, що не викликають емоцій. Уяви, що твій розум - кімната, завалена старими книгами. Там усе можна побачити, але неможливо знайти щось цінне. Найкраще - щось пов’язане з концентрацією: як ти читаєш, як пишеш, як готуєш зілля.