2. Виручай кімната

1.

Розмова з одним із поплічників Темного Лорда, його моторошне відродження, смерть Седріка… Усе це тиснуло на Герміону, мов кам’яна плита, не залишаючи в грудях місця для дихання. Її плечі, ще вчора рівні й упевнені, тепер здавались надломленими під тягарем жаху. Вона мала бути розумною, сильною, незламною — але вперше відчувала себе дитиною, загнаною в темний кут. Єдина думка, яка давала бодай ілюзію полегшення, звучала як глуха, змучена мантра: «Гірше вже не буде». Вона вже погодилась на немислиме — піти на бік тих, хто знищив її родину. Але навіть ця зрада не гарантувала виживання. Їй потрібно було не просто грати роль, а вижити… й використати це все у свою користь. Проте страх сидів у ній глибше за все — страх, що вони читають її думки. Що будь-яка зрада, будь-яке внутрішнє «ні» може стати її вироком. Без зволікань, тремтячими пальцями стискаючи тканину мантії, Герміона вирушила туди, де завжди шукала відповіді — до бібліотеки. Шляхом тягучої темряви замкових коридорів вона почувалася мов примара, порожня оболонка себе колишньої. Та навіть у найзахищенішому місці її не полишали сумніви. Драко. Що з ним? Чи справді він — союзник? Чи ворог, який просто чекає слушного моменту? Її нутро стискалось від думки, що він міг бути тим, хто погубить її. 

Усе ще поринаючи у вулик настирливих, зрадливих думок, вона опинилась між високими рядами книжок. Її рука тремтливо витягла том із розширеного курсу захисної магії. Пальці пробігли по потертій обкладинці. Захист. Приховування думок. Бар’єри. Хоч щось, що дозволить їй відчути себе хоч трохи в безпеці.Сидячи за далеким столом біля вікна, Герміона відкрила книгу. Сторінки шелестіли, як голоси в її голові — але цього разу вона хотіла слухати. Вона повинна навчитися захищати не лише себе, а й правду, яку тепер мусила приховувати від усіх.

"Як же він тоді створив бар'єр?.." — розмірковувала Герміона, гортаючи сторінки, хоча очі давно перестали бачити текст. "Невже Люциус справді не чув моїх думок?.." Якби почув — вона б точно не повернулась з того підземелля. "А трансгресія… Невже це зробив Драко?". Її свідомість знову ставала відкрита, мов книга без закладки — сторінки думок перегортались самі собою. Але вперше за довгий час вона не боялась цього. У тиші бібліотеки, серед запаху старого пергаменту й пилу, Герміона почувалась… у безпеці. Навіть на мить — це було безцінно.

Аж раптом у цій тиші щось клацнуло. Вона здригнулась, серце в грудях прискорилось — але це було лише... зайченя. Маленьке, чарівне оригамі в формі кролика пострибало з-поза стелажа. Воно смішно цокало по кам’яній підлозі, й мало крихітні, намальовані чорнилом оченята-бусинки. Герміона завмерла, спостерігаючи за його кумедними спробами застрибнути на її стілець. То він нахиляв голову, то підпригав, майже сердито шарпаючись. Вона тихо засміялась — вперше за, здається, місяці. Усмішка народилась сама, якось м’яко, невимушено, мов спогад з дитинства. Вперше все не здавалося безнадійним.

— Ну ходи вже, впертий, — прошепотіла, простягаючи долоню.

Вона допомогла зайчику піднятися на стіл, але щойно його паперові лапки торкнулись дерев’яної поверхні — вся магія в ньому згасла. Він упав, мов звичайна записка. Герміона здивовано нахилилась, взяла його й обережно розгорнула — просто з цікавості. Та коли прочитала написане, кров у жилах похолоділа.

«Ти можеш бодай тихіше думати? Мене вже нудить від твоїх думок. Ти повинна бути обережнішою, враховуючи твоє положення.
Під час вечері чекаю тебе на восьмому поверсі. Запізнишся — твої проблеми.»

Рука Герміони затремтіла, коли вона дочитала останній рядок. Її щелепи стиснулись, а в грудях защеміло. Вона знала, хто залишив це послання. Певність була майже відчутною — як шепіт позаду, як тінь у кутку зору. Драко. Хвилину вона ще сиділа нерухомо, тримаючи вже безбарвного зайчика в долонях. Усмішка давно зникла, поступившись холодному зосередженню. І все ж, замість паніки, вона вперше за останній час відчула... контроль. Можливо, Драко справді мав рацію. Можливо, варто перестати мріяти про світле і почати грати за новими правилами. Вмить опанувавши себе, Герміона повільно підвелась. У голові, мов оси, дзижчали тривожні думки, тому вона, не вагаючись, витягла навушники з кишені. В музиці був порядок, ритм, в якому вона могла заховатись. Поки в коридорі стишено лунали знайомі акорди, Герміона прямувала до своєї кімнати. До вечері залишалась лише година — і цього разу вона точно не збиралась запізнитися.

2.

Їсти не хотілося. І, мабуть, це було на краще. Коли всі рушили до Великої зали, Герміона непомітно відбилась від натовпу. Крок за кроком піднімалась угору, до восьмого поверху, куди її покликав чужий, холодний голос у власній голові. Він уже чекав. Темний силует стояв, здавалося, нерухомий, спиною до неї, мов витесаний з каменю. Але навіть на відстані вона відчувала — від нього йшов пронизливий, обпікаючий холод, який не мав нічого спільного з температурою повітря. Це був інший холод. Хижий, внутрішній. Він обернувся повільно. На його вустах з’явилась крива, натягнута посмішка — скоріше жарт над самим собою, ніж щось щире. Але очі… Вони були спустошені. Не злі, не зневажливі — просто порожні й сумні. І це лякало більше за все інше. Вона підійшла до нього, мов за наказом. Жодного слова. Жодного натяку на вагання. Обличчя її було застигле, байдужо-кам’яне. Вона зняла навушники й опустила руки. Не спитала — куди й чому. Просто пішла за ним. Бо він хотів цього. Бо він наказував — навіть без слів. Бо між ними вже не залишилось нічого людського. Тепер це була гра хижака і жертви. І вона, здається, прийняла свою роль. Без питань. Без захисту.

Тиша — єдина відповідь на страх.

Герміона почала щось підозрювати ще з першого кола, коли Драко мовчки пройшов повз ту саму ділянку коридору. Потім — вдруге. Вони йшли повільно, в мовчанні, лише ледь чутний шурхіт тканини супроводжував їхні кроки. Її тривога наростала: це місце було надто тихим, надто правильним. І водночас — знайомим, ніби вловлюване краєм пам’яті. На третє коло вона вже відкрила рота, щоб щось сказати — щонайменше запитати, що, в біса, відбувається. Але саме в цю мить перед ними, ніби з нічого, з’явилися двері. Вони виросли зі стіни плавно, безшумно, ніби завжди там були. Важкі, темного дерева, з латунною ручкою та химерним візерунком, який змінювався, якщо довго дивитися. Герміона завмерла. Ще кілька хвилин тому вона точно знала — ця частина стіни була глухою. Гладка, сіра, без найменших ознак входу. Вона б могла поклястися на це. Драко зупинився за крок до порогу, мов щось обдумував. Долю секунди стояв нерухомо, погляд його впирався в двері — спокійний, але пильний. Потім, не кажучи ні слова, він рішуче потягнув ручку. Двері відчинились без жодного скрипу, легко, ніби чекали лише на нього. Він затримався лише на мить, а тоді — несподівано ввічливо — притримав їх для Герміони. Вона глянула на нього коротко, але нічого не сказала. І ступила всередину першою, так, ніби це не він відкривав двері, а вона. Хоча обидва знали — ця кімната з’явилась тільки тому, що була потрібна йому.