2. Той,хто чекає

Ліс починався одразу за парканом. 

Не було ніякої доріжки. Просто трава, а потім одразу дерева. Вони стояли близько одне до одного. Кора на них була темна, мокра, місцями відставала й звисала клаптями. Я торкнувся одного клаптя. Він був м'який, як стара шкіра, і холодний. 

Паркан був старий. Нижня дошка прогнулася, коли я на неї наступив. Вона була мокра й трухлява. Я переліз. 

І одразу відчув запах. 

Він був кислий. Наче молоко скисло в каструлі й довго стояло на плиті. Я зупинився. Ніс защипало. Я озирнувся. 

Біля найближчого дерева росло щось біле. Кругле. Наче гриби, але не гриби. Вони були схожі на пухирі. Я обійшов їх стороною. 

Під ногами хрумтіло. Листя, гілки, ще щось. Я намагався не дивитися вниз. Дивився вперед, де між стовбурами світилося сіре небо. 

Хлібна кулька в кишені билася об ногу при кожному кроці. Я засунув руку в кишеню, стиснув її. Вона була тверда. І тепла. 

Ліс мовчав. 

Не так, як мовчить квартира, коли мама на роботі. Там тиша була порожня. Тут тиша була повна. Вона слухала мене. Кожен крок. Кожен видих. Я йшов, і мені здавалося, що дерева повертають голови. 

Я зупинився. 

Попереду дерева розступалися. Я вийшов на галявину. 

Вона була кругла, наче хтось вирізав її ножицями. Посередині лежав камінь. Великий. Плаский. На ньому блищала вода в ямках. 

Я підійшов. Сів. 

Камінь був холодний. Холод пішов через штани, у ноги, у живіт. Я поклав руки на коліна. Вони були червоні від холоду. 

Я чекав. 

Вітер ворухнув гіллям угорі. Дерева заскрипіли. Звук був такий, наче хтось повільно відкривав старі двері. 

Коли я опустив очі — він стояв навпроти. 

Той, хто був за вікном. 

Він не вийшов із-за дерев. Просто був там. Відстань між нами — може, десять кроків. Може, менше. 

Я дивився на нього. Він на мене. 

Потім він зробив крок. Я почув звук. Не крок. Шурхіт. Наче сухе листя тягнуть по землі. 

Він зробив ще один. Ближче. 

Я стиснув кульку в кишені. Вона була тепла. 

Він зупинився за три кроки. 

Тепер я бачив його добре. Він був високий. Вищий за маму. Плечі гострі. Руки довгі. Обличчя було, але я не міг його запам'ятати. Я дивився — і воно витікало з голови, як вода крізь пальці. 

Він підняв руку. Повільно. Долоня була порожня. Пальці довгі. 

Він простягнув руку до мене. Не торкався. Просто тримав біля моїх грудей. 

І тоді я відчув. 

Щось усередині зрушилося. Під ребрами. Наче він узявся за нитку й потягнув. Не боляче. Просто... порожньо. На місці того, що він тягнув, лишилося нічого. 

Я витягнув руку з кишені. Разом із кулькою. 

Він подивився на неї. 

Я розтиснув пальці. Кулька лежала на долоні. Вона була сіра, тверда, з тріщиною посередині. 

Він узяв її. Не пальцями. Просто вона зникла з моєї долоні й опинилася в нього. Він підніс її до обличчя. Потім до рота. Точніше, туди, де мав бути рот. Темна щілина. 

Він з'їв її. 

Я дивився. 

Він проковтнув. І простягнув руку до мене знову. Цього разу долоня була не порожня. На ній лежала хлібна кулька. Маленька. Свіжа. М'яка. 

Я взяв її. Вона була тепла. 

Підніс до рота. Відкусив половину. Вона не мала смаку. Тільки тепло. 

Я проковтнув. 

Порожнеча під ребрами не зникла. Але вона стала теплою. Наче хтось налив туди чаю. 

Я віддав йому другу половину. 

Він узяв. З'їв. 

Ми сиділи мовчки. Він — навпроти. Я — на камені. Між нами — нічого. Тільки повітря. І тепло. 

Потім він встав. Так само, без звуку. 

Я теж встав. Коліна затерпли. Я похитнувся, вхопився за камінь. Він був мокрий і холодний. 

Коли я випростався, він уже відходив. Ішов у глиб лісу, не озираючись. І з кожним кроком ставав прозорішим. 

Я не гукав його. 

Я пішов назад. 


Додому я прийшов, коли вже стемніло. Небо було синє. Темно-синє, наче синець. 

Мама сиділа на кухні. Перед нею — чашка. Чай. Зверху плавала плівка. Мама дивилася на неї. 

Вона підняла голову, коли я зайшов. Подивилася на мої чоботи. Вони були мокрі. На підлозі лишилися сліди. 

— Ти де був? — запитала вона. 

— Гуляв. 

Вона кивнула. Взяла чашку. Відпила. Плівка прилипла до губи. Вона облизала її — швидко, майже непомітно. 

— Їсти будеш? 

— Ні. 

Я пройшов у свою кімнату. Сів на ліжко. Розтиснув долоню. 

Там лежала половина хлібної кульки. Вона була тепла. 

Я поклав її під подушку. До клаптиків равликів. 

Ліг. Заплющив очі. 

За стіною мама вимкнула світло. Кроки стихли. 

Я лежав і слухав порожнечу всередині. Вона була маленька. Розміром із хлібну кульку. Але вона була тепла. І вона була моя. 

Я засунув руку під подушку. Клаптики равликів. Половина кульки. 

Я подумав: завтра намалюю равлика з двома серцями. Одне всередині. А друге зовні. Щоб усі бачили. 

Я не знав, чи зможу. Але вирішив спробувати. 

За вікном вітер гойдав гілки. Вони шкрябали по склу. Не голосно. Наче просилися всередину. 

Я заснув.