1. Одинадцять

Сьогодні мені одинадцять. 

Я сам перекинув листок календаря. Мама не перекинула. Вона вчора прийшла пізно. Я лежав і слухав, як вона дихає за стіною. Вона дихала так, наче щось важке лежить у неї на грудях. 

Вранці вона пройшла повз мої двері. Я чекав. Двері не відчинилися. 

Я чув, як на кухні зашуміла вода. Потім стихла. Потім клацнув замок. 

Тиша. 

Я встав. Підлога була холодна. Я пішов на кухню. 

На столі лежав хліб. Учорашній. Крайчик. Скоринка була тверда й темна. Я взяв його. Він був легкий. Занадто легкий. 

Я сів за стіл. Відколупав скоринку. Під нею був м'якуш. Сірий, м'який. Я відщипнув крихту. Покатав між пальцями. Вийшла маленька кулька. Ще одна. Ще. 

Я виклав їх у ряд. Вони стояли рівно. Я порахував. Десять. 

Я взяв аркуш. Жовтий олівець. Почав малювати равлика. Великого. Він ніс на спині дім — круглий, закручений. Я малював довго. Кожну рисочку. 

Я не чув, як рипнули двері. 

— Ти вже встав. 

Мама стояла в коридорі. Пальто на ній було мокре. З нього капало на підлогу. Вона не заходила. Просто стояла й дивилася на стіл. На хлібні кульки. На равлика. 

— Я прийшла на хвилинку, — сказала вона. — Забула це. 

Вона підійшла до столу. Взяла якісь папери. Пальці в неї були червоні. Вона подивилася на равлика. На кульки. 

— Прибери хліб, — сказала вона. — Це не іграшки. 

Я кивнув. 

Вона пішла. Двері зачинилися. Пальто мазнуло мокрим краєм по одвірку. Я дивився на слід. Він блищав. 

Я взяв сірий олівець. Почав зафарбовувати серце равлика. Я малював його червоним спочатку. А тепер зафарбував. Щоб не було видно. Навіщо равлику серце, якщо він носить дім на спині? Дім — це і є серце. Мабуть. 

За вікном почався дощ. Краплі били в шибку. Я підняв голову. 

Між деревами, там, де паркан хитається, стояв хтось. 

Він був нечіткий. Наче дим. Наче тінь від хмари. Я дивився на нього. Він стояв нерухомо. Дощ ішов, а він не мок. 

Я взяв одну хлібну кульку. Поклав на підвіконня. Ближче до скла. 

Він не рухався. 

Я малював далі. Ще одного равлика. Маленького. Він повз за великим. 

Коли я підняв голову — той, за вікном, стояв ближче. Я не бачив, як він рухався. Але він був ближче. 

Я взяв червоний олівець. Намалював маленькому равлику серце. Не всередині. Зовні. На панцирі. Щоб усі бачили. 

Той, за вікном, підняв руку. Повільно. І приклав долоню до скла. 

Я дивився на його руку. Вона була не прозора. Справжня. Я бачив пальці. Вони були довгі. 

Я приклав свою долоню до скла навпроти його. 

Скло було холодне. Але між нашими долонями воно стало теплим. 

Я не знаю, скільки ми так стояли. 

Потім він опустив руку. І відступив. Не пішов. Просто став далі. 

Я опустив руку. На склі лишився слід від моєї долоні. Він повільно зникав. 

Я сів за стіл. Взяв аркуш із равликами. Великий. Маленький. Між ними — відстань. 

Я розірвав аркуш навпіл. Потім ще раз. Потім ще. 

Клаптики падали на підлогу. Жовтий. Зелений. Червоний. Сірий. 

Я зібрав їх. Поклав під подушку. 

Хлібні кульки лишилися на столі. Дев'ять. Одну я поклав на підвіконня. 

Я взяв ту, що на підвіконні. Вона була мокра від конденсату. Я поклав її до рота. Вона була м'яка. Не мала смаку. Тільки воду. 

Я ліг у ліжко. Заплющив очі. 

За стіною мама ходила по кухні. Я чув її кроки. Вони були важкі. Потім стихли. Потім знову. Вона ходила по колу. 

Я засунув руку під подушку. Клаптики були там. Я стиснув їх. 

Я думав про того, за вікном. Про його долоню на склі. Про те, що вона була тепла. Я не знаю, чому я так думаю. Просто знаю. 

Я думав про маму. Про те, що вона не сказала «з днем народження». Може, забула. Може, не знала, як сказати. Може, слова застрягли в горлі, як кістка. 

Я думав про равликів. Про те, як вони носять дім на спині. Про те, що їм не треба нікого просити лишитися. Вони самі собі дім. 

Я подумав: якби я був равликом, я б узяв маму в свій дім. Їй було б тепло. Вона б перестала ходити по колу. 

Я заснув із клаптиками в кулаці. 

Вранці на столі лежав новий папірець. Маленький. На ньому одне слово. Маминим почерком. Кривим, із нахилом управо. 

«Менше». 

Я дивився на нього довго. Слово не змінювалося. 

Я поклав його під подушку. До клаптиків. 

На підвіконні лежала хлібна кулька. Не моя. Інша. Свіжа. М'яка. 

Я взяв її. Підніс до носа. Вона пахла не хлібом. Вона пахла дощем. І ще чимось. Чимось, чого я не знав. 

Я поклав її в кишеню. 

За вікном, на межі лісу, стояв той, хто приходив учора. 

Він чекав. 

Я взяв чоботи. Вони були мокрі. Взув. Відчинив двері. 

На вулиці пахло землею. Мокрою. І ще чимось солодким. Наче десь далеко варили варення. 

Я зробив крок. 

Кишеня відтягувала куртку. Там лежала хлібна кулька. І клаптики равликів. 

Я не озирнувся.