ч. 5

5

В місячному світлі річка здавалась тілом змії. Хвилі-луска виблискували, вихрились, задирались і зникали в темних провалах арки. Якщо чесно, я очікувала чогось страшнішого. Але мене, і обм’яклого як куль хлопця, Фалько, просто сповили дужче сіткою і прив’язали до однієї з опор мосту. Поволі гомін і кроки дивної компанії зникли, і я залишилась майже одна під поривами вітру.

Не розуміла нічого. Над головою, на верхній полосі,  пролітали одинокі автомобілі. Поруч простягалась колії залізної дороги, пустої в ці години. Під ногами плескалась, шуміла і стогнала розтривожена чорна вода.

Спроби звільнитись з сіток не приносили нічого окрім болю, коли виблискуючі ланцюжки торкались оголеної шкіри.

Присутність когось чужого я відчула дивним чином на рівні інстинктів. Та він і не крався. Кроки луною відзивались від склепіння над головою. Потім до них додався брязкіт скла об метал.

- Привіт, - з темряви випірнула гротескна фігура Ріхарда. – Не знудьгувалась?

- У мене непогана компанія, - я кивнула в бік сонного Фалько.

- Я бачу, - Харді приклався до пляшки, не дуже охайно відпиваючи вино, так що кілька червоних крапель пролились йому на сорочку. Світла тканина обтягували широкі груди, ноги як дві колони, широко розставлені, затягнуті в вузькі штани, які привертають увагу до горба в районі паху.

- Ти зовсім не боїшся, - чоловік сів біля мене прямо на сирий бетон,  в ніздрі забився звабливий солодкуватий запах. По тілу покотилась пекуча хвиля, немов мене  обмазали всю перцем чилі. Пригадався смак того хловпя, що випила в барі «Надія», і чомусь здалось, що Харді набагато смачніший. Він сам був як вистояне, витримане міцне вино, яким хотілось ласувати поступово.

- А мала б? – я здійняла брови, спостерігаючи як Харді запалює цигарку, ховаючи вогник з запальнички згорнутою долонею, глибоко затягується і випускає в сире повітря товстий струмінь диму.

- Всі бояться світанку, - затягнувшись ще раз сказав він.

- Навіть ти? – розмова набирала якісь сюрреалістичні обороти. Та я вслухалась, подумуючи вже, що натрапила на якусь секту, можливо навіть з тих, за ким полювала вже місць. Не доречно згадалось, що мене відсторонили від роботи за перевищення повноважень. Може і не дарма відсторонили, раз дах їде тихенько.

- Навіть я, - погодився несподівано Харді. – Хочеш я відпущу тебе?

- Чому?

- Я не вірю що ти зробила те, в чім тебе звинувачують, - прямо на мене подивились два ока, схожі на роздмухані жаринки.

- Відпусти, - я погодилась на таку щедру пропозицію.

- Але не просто так, - чоловік похитав головою.

- Ну звісно, - хмикнула собі під носа. Запах тютюну починав нервувати. – Я ти це смалиш?

- А що ще робити? – Харді викинув недопалок в воду і дістав із зім’ятої пачки ще одну цигарку. – Хто тебе обернув?- пальці покручували фільтр, але він не поспішав запалювати запальничку.

- Що зробив?

- Ініціював! – на мить в його байдужий голос додалась нотка нетерпіння. Але він знову приклався до горлечка пляшки, маскуючи свою цікавість.

- Не розумію, - я знизала плечима, і прислухавшись відчула як вібрує міст. Наближався потяг. Харді теж це відчув, бо підтягнув ноги під себе, гуркіт став ближчим, і чоловік спокійно сьорбав вино, спостерігаючи як наближається до нас світло, в перед потяга неслась холодна хвиля повітря, потім гуркіт став нестерпний, в вухах заклало від звуку дотику коліс до колії, міст тріщав і стогнав, поки експрес не пролетів повз нас. Харді як і Фалько навіть не здригнувся. Мій товариш по нещастю починав мене бентежити, адже здавалось від в комі.

- Що з Фалько? – не витримала я повернувшись до флегматичного Ріхарда. – Йому треба допомога!

- Йому не допоможеш, - Харді коротко розсміявся. – Йохан йому наказав не ворушитись. Фалько - його дитя, тож не може не слухатись.

- Це дивно, відпусти його! Цей Йохан що гіпнотизер якийсь?

- Я не можу вмішуватись в їх справи, - Ріхард розвів руками, і я сіпнулась в його бік, в голові туманилось від люті. Не можна так себе поводити коли поруч людині погано! Але прив’язали мене на славу, тож Харді тільки противно розсміявся. – Не намагайся змінити тему, пташко, - його сміх стих так само раптово, які почався. – Де той хто тебе ініціював? Де він ховається?

- Я не знаю! – підвищила голос.

Харді викинув порожню пляшку слідком за недопалком, і подивився на мене так, що мені стало млосно. Тиск посилювався, та я не розуміла його причину, було відчуття ніби мене оплутує поліетилен, і перекриває дихання. Я сіпнулась, розриваючи уявну тонку плівку.  

Ріхард загарчав. Натурально, як собака, чим змусив мене сіпнутись в бік від нього. Навіжений. Помітила, як у чоловіка проступають ікла під верхньою губою. Ріхард не стримав широкою посмішки, демонструючи гострі передні зуби.

- Я правий! Ти тільки трансформувалась! І не бреши, що не відчуваєш з ним зв'язок! Як він це зробив? Як змінив тебе? Де він?! – на мене зрушився шквал питань, на які я не могла дати відповідь.

Харді був злий. Очі палали пекельним вогнем, волосся кольору платини розвівав в різні боки вітер. Повні губи кривились в посмішці, і чорт забирай, я відчувала прилив бажання. Та що там, у мене все палало між ніг, так я хотіла відчути його всім тілом.

- Ти не боїшся, бо він не сказав тобі правду? – чоловік ніби відчув мій поклик, і при двинувся до мене ближче, занурюючи мене у м’ятне поле свого особистого простору. – Він не сказав, що для молодих істот Сонце так само згубне як і для всіх нас.

- Мені ніхто нічого не сказав, - сказала чисту правду.

- Ну що ж Інга, якщо ти не можеш мені ні чим допомогти, то і я тобі не помічник, - Харді плавним рухом перетік з положення сидячи в положення стоячи. Мить, і його поглинули глибокі тіні за колом світла від ліхтаря.