ч. 3

3
- Геть здурів? – оговтавшись від першого шоку запитала в хлопця я.
- Ну вкусіть, вам що шкода? – навіть не спробував піняться з землі невідомий. От і гуляй так по цвинтарю, яких тільки психів тут в кущах не заховано.
Вирішила за краще не повертись до дурника спиною, а позадкувала назад, відступаючи від нього. І правильно зробила, що не повернулась спиною, бо хлопчина скочив на ноги й кинувся знову до мене, намагаючись ухопити мене за руку.
- Що я зробив не так? Я і сердечником намазався, і не їв часнику чи чогось гострого..
- Менше всього хочу дізнатись про твоє меню, - обірвала я цей потік, сама відчувши як мій голод посилюється, і треба негайно йти до супермаркету, а не розводити бесіди з хворою людиною.
- Тоді вкусіть! – продовжив наполягати дурник.
- Я не кусаю людей, - набрала в легені повітря, але вчасно зупинилась, утримавшись від підвищення голосу. З психами треба говорити спокійно, як з небезпечними звірами. Хто зна що у нього в голові.
- Не може бути! – розчаровано промовив хлопчина. – Я стільки чекав, чекав, і треба ж… А може для мене зробите виключення? Просто мені дуже треба, а де я іншого вампіра візьму?
- То ти вважаєш, що я вампір? – глянути б на себе в дзеркало, може й справді виглядаю як примара після своєї «веселої» пригоди.
- Ну а хто ще? – незнайомець поправив довгого чубчика, а потім і комір сорочки, все так само виставляючи до мене тонку шию. – Я перевіряв, ви в люстерці не відбиваєтесь.
- Теж мені новина, - я розсміялась, і сміялась, і сміялась, з’явилась здогадка, що такий недолугий хлопчина не може бути живим, це ще один глюк, бо звідки йому знати, що у мене проблеми з зором?
Я штовхнула його рукою, очікуючи що пальці ухоплять повітря, ну не може ж бути галюцинація такою повною? Але де там. Рука наткнулась на живу плоть, а від сили удару хлопець знову впав, приземлившись на зад.
- Ви чого, образились, що я за вами підглядав? – по своєму витлумачив мій жест хлопчина. – Я думав ви на полюванні. А тут я, і здобич, і їжа, і шукати довго не треба!
- Дай сюди своє люстерко, - протягнула до нього руку. І він слухняно дістав з кишені круглячок скла в чорному мереживі. Зазирнула туди, але себе не побачила. От що за чортівня відбувається? Мусила питати в хлопця: – Як я виглядаю?
- Як вампір, - впевнено заявив він. - Красивий, але голодний. Вам дуже треба перекусити! – і знову сіпнув кадиком, виставляючи свою горлянку.
- Послухай, я не маю бажання тебе кусати, у мене навіть таких зубів немає, щоб прокусити акуратно шкіру, не кажучи вже про те, що торкатись чужої шкіри ротом мене не надихає! Це надто інтимно, не знаходиш?
- Так ви всі так робите, - знизав плечима хлопець. – Ну вкусіть руку. Хоча, кажуть для того, щоб відчуття були повними треба все-таки прокусити сонну артерію.
- І тебе не бентежить те, що після такого поранення ти помреш? – здивувалась я.
- Не помру, - юнак хитро блиснув очима. – Ви мене перетворите на такого ж самого!
- Ще чого, - я сама не помітила, я дійшла до знайомої хвіртки, і вибралась на вулицю. Дивак пішов слідом за мною.
- Ну відведіть мене тоді в бар! – запропонував хлопчина.
- Яке нахабство! Сподіваєшся, я тебе пригощатиму після всього?
- Ні, ви мене відведіть в «Надію».
- Куди?
- Бар «Надія», місце де збираються ваші, - охоче пояснив на диво обізнаний дивний юнак. – Може там знайдеться хтось, хто захоче мене обернути…
- Вперше чую про таке місце, - правдиво відповіла я юнаку.
- Так ви не місцева?
- Можна і так сказати.
- От нерпуха, - юнак щиро засмутився.
- Ну піди туди сам, навіщо тобі я? – я йому підбадьорливо посміхнулась. Поодинокі перехожі озирались на нашу парочку. Виглядали ми м’яко кажучи дивно. Про себе не скажу, але мій супутник, в костюмі франта з вісімнадцятого століття, явно привертав до себе увагу.
- Смертні туди не можуть зайти. Я навіть побачити його не можу. Треба щоб ви провели.
- Добре, - я зітхнула дивуючись своїй доброті. Доведу дивака до того бару, нехай перехилить чарчину і заспокоїться. Але похопилась: - А вісімнадцять тобі є?
- Вам паспорт показати?
- Охоронцю на вході покажеш. Ти хоч приблизно знаєш де та розливайка?
- Десь тут, - супутник непевно махнув рукою. Я подумала, що можливо в барі знайдеться поїсти і мені. Так може навіть краще, ніж купувати щось в маркеті, а потім ще годину готувати.
Ми йшли в обхід цвинтаря. Залишили позаду гаражі, вийшли до п'ятиповерхівок. Вивіску неоново-рожевого кольору я помітила здалеку, хоча могла б поклястися, раніше її не бачила, скільки не ходила цим шляхом. Над входом в підвал блимали букви «Бар Надія».
- А мене Юлій звати, - озвався юнак, який більше дивився на мене, ніж по обабіч. – А вас?
- Юлій, як ту коняку? – не втримала язика я.
- Як Цезаря! – трішки образився хлопчина.
- Інга, - представилась юнаку, і зупинилась біля підвалу. – Не скажу, що надто рада знайомству, зважаючи на обставини.
- А я радий!
Ага, хто б сумнівався.
Стала спускатись по покришених бетонних сходах вниз. Масивні двері під вивіскою були зачинені, але легко піддались на поштовх руки. І ми опинились в напівтемряві приміщення бару. Я озирнулась від порогу – кілька столиків біля стін були зайняті, біля довгої дерев’яної стійки нудьгувала офіціантка в рожевому фартушку, похмурий бармен, схожий на бандита, за стійкою протирав келихи. Схоже він тут і за вишибалу.
Місце було специфічним. Стіни обшиті деревом, підлога брудна, теж дерев’яна, під стелею кілька тьмяних люстр з пластику, що своїм виглядом нагадує кістки. На стінах – похмурі картини в чорно-білих тонах, з зображенням якихсь химер.
Вдосталь надивившись на інтер’єр, пішла до так само байдужого до нових відвідувачів бармена. Юлій, все здивовано кліпав, плетучись поруч. Здавалось, ось-ось почне в долоні плескати від емоцій, що його переповнювали.
- Твій смертний? – кивнув на юнака бармен, коли я всілась за стійку.
- Я з нею, - підтвердив Юлій.
- У нас для смертних тільки абсент, - здоровань махнув рукою за спину на вітрину з пляшками.
- А для мене? – звісно я жартувала. Але бармен був серйозний.
- Кров з перцем, «Кривава мері», «Кривавий місяць» з подвійним гемоглобіном.
- Смішно, - я нервово всміхнулась. - Ну давай свою «Криваву мері».