ч. 2

Ч. 2

Дурниці якісь, подумала я, та намацала долонею холодний гладкий прямокутник, щоб пересвідчитись, що дзеркало на місці. Воно нікуди не зникло. Значить, мої галюцинації не минулись.
Трішки подумавши що робити далі, я вирішила спробувати вийти з ванної кімнати й перевірити, чи не привиділась мені і моя алергія. Але варто було відкрити двері, як оголені ділянки шкіри обпекло, наче кропивою хто ударив. Тож з шипінням я зачинила двері.
Залізла під душ, холодна вода трішки заспокоїла подразнену шкіру, і збадьорила думки. Вкотре спробувала роздивитись себе в дзеркалі, але без жодного успіху.
Хвилини тягнулись повільно. Вийти до закінчення дня я не могла. Навіть ті частинки фотонів, що прибивались в шпарини, жалили шкіру, і я мусила розірвати рушник, та законопатити ними периметр дверей. В прохолодній темряві стало легше.
Мене мучила спрага і голод. Хотілось пити, але не води. Я лежала на холодних кахлях, наплювавши на все, і не могла збагнути що ж зі мною сталось. Дратували шуми в багатоповерхівці. Здавалось, ніколи так чітко не чула як скрипить підлога над головою, коли старенька сусідка швендяє коридором з кухні в кімнату. Як кавчить пес за стіною. Як кашляє сусід поверхом вище. Спробувала абстрагуватись від цих звуків.
В якусь мить я навіть задрімала, але сварка за стіною поруч мене розбудила. Молода пара кричала на підвищених тонах, писклявий голос дружини бив по моїх барабанних перетинках. Не витримавши, я стукнула кілька разів у стіну, вимагаючи щоб вони припинили. Від удару кахлі з мого боку відвалились.
Коли сонце сіло, я відчула це на рівні інстинктів. Сама собі не повірила. Та відчуття, що в повітрі щось змінилось, змусило насторожено вертіти головою. В моєму прихистку була ідеальна темрява, яка в тім не робила мене сліпою. Проте навіть в ній, було відчуття, ніби з навколишнього світу зняли захисний ковпак. Стягнули якусь захисну плівку, і все відчувалось яскравіше і гостріше, хоча куди вже далі.
Вийшла в коридор. Ввімкнула світло, яке засліпило і вичавило сльози з очей. Та скоро зіниці звикли, і я не відчула від електричної лампи жодного дискомфорту. Голод гнав мене на кухню. Відкрила холодильник, дістала сардельку, жадібно запхала її до рота, і ледь не виблювала від гидкого смаку мертвої тварини.
Саме так. В голові з’явилась картинка гнилої роздутої туші корови, з жирними личинками, уявила як цю бридоту засовують в гігантську м’ясорубку, перемелюють на фарш, а потім варять і вимочують ковбаски в хімікатах. Аж в горлі запекло від їх присмаку.
Прополоскала рот, і спробувала приборкати свою уяву. Ну не можу я їсти ковбасу, таке буває. Невже після всього цього я стану веганом? Треба було спробувати щось інше. Дістала з холодильника молоко, відсьорбнула його, але не отримала ніякого задоволення. Ні голод, ні спрага не притуплювались, навіть від цілої склянки молока в прикуску з печивом, яке мало присмак картону, і містило надто багато цукру.
Сподіваюсь, це минеться, бо відраза до м’яса, це вірна ознака раку шлунку, так мені тітка казала.
Несподівана здогадка так мене налякала, що я схотіла негайно перевірити свою відразу до чистого продукту, а не всіляких там сосисок. Тому вирішила сходити в найближчий супермаркет, і купити собі добрячий шмат м’яса. Соковитий, свіжий… Мммм, поки ніяких позивів до блювання у мене не зв’яжись. Буду вважати, що сарделі в холодильнику просто зіпсувались.
Я вийшла в коридор, накинула на плечі вітрівку, і кинула погляд у велике трюмо, щоб перевірити як виглядаю. Мене очікувала нова порція розчарування, зір так і не відновився, і своє відбиття я так і не побачила. Можливо і справді у мене онкологія, адже такий вибірковий дефект зору дуже не звична річ. Погано, що я не тямлюсь на медицині.
А з іншого боку, все одно без усіляких обстежень сама б собі діагноз не поставила. Треба буде погуглити, як прийду з магазину. Але спершу – їжа. Я голодна, як собака.
Живу я в центрі міста, біля старого, недіючого цвинтаря. Він обнесений високим бетонним парканом, навколо якого притулились гаражі, і якщо не знати, що там між ними, то легко можна вирішити, що це якийсь сквер видніється з-за дахів.
Але власників квартир в багатоповерхівках звісно чекає неприємний краєвид на старі могили. З мого вікна його теж видно, та я зазвичай опускаю жалюзі на тім вікні, щоб не дивитись туди. Загалом до незвичного сусідства я давно звикла, тому ходила повз замкнені ворота кладовища без всілякого трепету.
Сьогодні мій шлях як і завжди лежав повз ті ворота. Прямо біля них, замкнутих на ланцюг, хтось вибив діру в паркані, куди лазили бездомні собаки, і, підозрюю, бомжі.
На вулиці було незвично прохолодно. Маленький ріжок місця ніби розкидав холодні бризки срібла, яке всотувалось в шкіру. Це було трішки лоскотно, але приємно. Я навіть зупинилась, відійшовши від ліхтарів, виставляючи обличчя, під скупі промінці.
Але світла було замало, воно розсіювалось в оранжевих колах ламп ліхтарів, і я в погоні за приємним, бездумно пролізла в діру в паркані, опинившись на цвинтарі. Відчуття було таким, ніби я пролізла в морозилку. Але супроти опіків які я отримувала цілий день, перебування тут дарувало спокій і відпочинок.
Тут міського освітлення не було, і рух між могил супроводжувався відчуттям близьких бульбашок шампанського, які лускаються і пестять шкіру.
Треба було б зупинитись, і добряче подумати, що зі мною робиться. Але я просто дихала на повні груди сирим повітрям, купалась в місячному світлі та нарешті відпочивала. Мені так хороше давно не було. Якби не різь у шлунку, що відволікала від приємних відчуттів, я б так і ходила між дерев і кам’яних надгробків всю ніч.
Але спрага і голод нагадали мені куди я насправді йшла, і я мусила повертатись.
Рух в повітрі я помітила раніше, ніж він трансформувався в темну фігуру. Позадкувала назад, відступаючи, одночасно автоматично вставила підніжку, і прямо мені під ноги впало щось, схоже на людину. Від незнайомця пахло так спокусливо, що у мене миттю засвербіло в роті. Захотілось відчути його смак. Дивне відчуття для людини.
- Ти вампір? - тінь виявилась хлопцем з тонким дзвінким голосом, який повернувся до мене обличчям, перекочуючись на спину. Він не виглядав наляканим, але я все одно відчувала його страх. Ніби як у гормонів страху є особливий запах, який я зараз уловлювала та ідентифікувала невідомим для себе чином.
Роздивлялась апетитну і налякану дичину, вбраний знайда був в усе чорне, тільки білі мереживні манжети на рукавах виділялись, але і вони забруднились від доторку з землею, довге волосся зібране у хвіст, витягнуте обличчя, великі очі, і тонка шия в розстебнутому комірі сорочки.
Хлопець похапцем розстібнув ще кілька ґудзиків, допоки шокована я дивилась на нього, і виставив бліду шию до мене, на ній билась тонка синя жилка, яка вабила зір. Я навіть дихати перестала, так привабливо воно все виглядало.
- Укуси мене, - важко проштовхуючи слова попросив незнайомець.