Менеджер успішної компанії шукає диван для ночівлі

День перший

Я йшов до цього довгих два з половиною роки.

Ніхто, крім мене, не знає, скільки разів я хотів усе кинути й почати займатися іншою справою.

Як усі. Ходити на роботу в офіс з дев'ятої до шостої. У вихідні сидіти в барах із пляшкою пива. Бути, як усі: незадоволеним своїм життям, жити від зарплати до зарплати, зате стабільно. Обговорювати начальство й тихо ненавидіти вчорашнього колегу, якого призначили керівником відділу. На місце, яке я хотів зайняти сам. Не тому, що воно краще. І навіть не тому, що я був розумнішим за нього. Просто там була більша зарплата.

Зате — як у всіх. Я навіть іноді уявляв, як це буде. Будильник о сьомій. Душ. Кава. Дорога на роботу. Пробки. Офіс. Комп'ютер. Начальник. Обід рівно о першій. Додому о шостій. П'ятниця. Зарплата. Кредит. Комуналка. І відчуття, що життя нарешті під контролем. Напевно, саме цього мені й хотілося найбільше. Контролю.

Але життя склалося інакше. Моя компанія має гучне ім'я. Солідне. Принаймні звучить солідно. Але офісу немає. Немає відділів. Та й люди тут довго не затримуються. Немає ставки заробітної плати. Один тиждень — голяк. Другий — заробіток. Третій — знову невідомо. У нас вовка ноги годують.

Іноді я думаю, що це прислів'я придумав хтось, хто просто дуже красиво хотів назвати відсутність гарантій. Але я все одно залишився.

Два з половиною роки. І сьогодні нарешті настав день, заради якого я стільки разів хотів усе кинути. Сьогодні я мав отримати те, що будував усі ці два з половиною роки. Тільки я ще не знав, що саме сьогодні почнеться зовсім інше життя.

День другий

Я зумів. У мене вийшло. Зорі, доля чи карма нарешті стали на мій бік, і я отримав посаду менеджера.  Зовні майже нічого не змінилося. Офісу, як і раніше, не було. Робочий графік залишався ненормованим. Людей катастрофічно не вистачало. Компанія все так само жила за принципом: виживає той, хто вміє крутитися. Але змінилися обіцянки. Більші відсотки від продажів. Більші можливості. Більші перспективи.

Разом із цим змінилися й умови. Починати потрібно було в новому місті. Лише я та один помічник. Нове велике місто означало більше можливостей і значно менше контролю з боку керівництва. Колись я мріяв про таку свободу. Тепер настав час перевірити, чого вона варта насправді.

Але спочатку потрібно було вирішити значно прозаїчніше питання — житло.

І тут розпочався справжній квест. Рієлтори, огляди квартир, ремонти, розташування, інфраструктура, транспортне сполучення, ціни, умови оренди... Раніше я ніколи з цим не стикався.

Цілий день я їздив містом і переглядав варіант за варіантом. Якщо ціна була прийнятною — квартира знаходилася десь біля окружної дороги. Якщо розташування було хорошим — вартість оренди наближалася до ціни всіх грошей світу. Якщо ж знаходився компромісний варіант, виявлялося, що квартира здається без меблів, без техніки або потребує ремонту.

Рієлтори хотіли свій відсоток. Господарі — передоплату за два-три місяці.

А мої фінанси почали стрімко танути. Найгірше було те, що ці гроші не були моїми. Я їх позичив. І рано чи пізно їх доведеться повертати.

До вечора я вже не думав про нову посаду. Не думав про майбутні продажі. Не думав про перспективи. Я сидів і дивився на цифри в телефоні й уперше замислився: а що, якщо моя нова посада почалася не з підвищення, а з боргів?

Другий день у великому місті пролетів як одна мить.

На вулиці вже сутеніло, а ночувати мені було ніде. Квартира так і не знайшлася. Довелося проситися на ніч до своєї помічниці. Добре, що вона не відмовилася прихистити мене. Їхати довелося на саму околицю міста. Я опинився в маленькій квартирі, де для мене знайшлося місце на старому дивані. Не найкраще житло для нового менеджера. Але, якщо чесно, я був навіть радий. Старий диван усе ж таки був кращим за вокзал. І точно кращим за лавочку в парку.

Я ліг, накрився ковдрою і спробував заснути. Два з половиною роки я йшов до цієї посади. І ось вона нарешті в мене була. Разом із новим містом, позиченими грошима, відсутністю квартири та старим диваном. Здавалося, десь я явно неправильно зрозумів слово «успіх».

День третій

Ранок розпочався зі звичної метушні. Підйом. Сніданок. Розмови про плани на день. І знову в погоню. Вовка ноги годують, а менеджера — уміння домовлятися. І я почав домовлятися. Спочатку — сам із собою.

Нервувати, як учора, мені точно не допоможе. Квартира від цього сама не з'явиться. Це — по-перше.

По-друге, ще один день без зустрічей і продажів означав ще один день без грошей.

По-третє, відступати я точно не збирався.

Залишалося зіграти із життям у гру. Гру під назвою: «Я — улюблене дитя Бога». Правила прості. Наприкінці третього дня моя доля приведе мене саме туди й саме до тих людей, які мені потрібні. А від мене потрібно лише одне — помічати те хороше, що вже відбувається.

Тому я сказав собі:

Я вдячний за ночівлю на дивані.

Я вдячний усім рієлторам і господарям, які показували мені своє житло.

Я вдячний своїй помічниці за те, що прихистила мене на ніч.

Я вдячний продавчині в супермаркеті, яка продала мені булочку із сосискою після одинадцятої вечора.

Я вдячний силам ППО за спокійний сон уночі.

Із цим я прийняв новий день. Не як чергове випробування на міцність. Не як боротьбу за виживання. А як прояв турботи Всесвіту про мене. Можливо, це звучало трохи наївно. Можливо, навіть смішно. Але я вирішив перевірити.

Бо коли тобі нічого втрачати, можна дозволити собі навіть таку гру.

І я пішов назустріч своєму третьому дню.