Мене звати Вікторія

Десь у селі під Києвом

- Вікторіє, ти де, йди додому, вже пізно. - Це кричить моя мама.

Мені скоро шість і мене звати Вікторія. Тато з мамою кажуть, що я " кмітлива і швидко розвиваюся" ...  Зараз ми за містом у своєму маленькому будинку, куди приїхали, як каже тато, "трохи відпочити від міського галасу і заспокоїти нерви". Насправді ми другий день сидимо в гостях по сусідству, де наші з Вовкою батьки, хильнувши, знову обговорюють "і наших, і ваших". А нам наливають сік або м'ятний, прямо з грядки, чай і балують усілякими, як ми любимо, солодощами.

... Вовці вісім, і він мій друг. Він вже добре знає карту і показував: де ми, де вороги, а де ті, що "ні риба ні м'ясо". Він краще за мене знає, що таке війна, і розповідає про неї не як, наприклад, тато: незадоволено зітхнувши, складними словами й так, наче я йому заважаю виконувати важливу роботу. Вовка, він знає хто і як напав, скільки було їх і скільки наших, де ми відступали, а де ми їм "давали прикурити".

Він тямущий, як каже його дідусь, який живе тут у кінці вулиці. Щоправда, Вовчині батьки не дуже хочуть його кликати, бо, якщо вип'є, починає матюкатися на всіх, зокрема й на наших татусів, за те, що тільки й роблять, що обговорюють когось, а самі "не на що не здатні". Не знаю, достеменно, про що то він, але батьки, які з ним схоже спочатку згодні, потім раптом починають виправдовуватися, що вони "донатять армії", і що "підуть самі, якщо буде треба"... Але ми з Вовкою, хоч і не розуміємо його до кінця, відчуваємо, що він правий, і підтримуємо. І ще мені здається, що, ставши стареньким, він тепер думає, як люди у дитинстві й тому перестає розуміти наших батьків, як часом і ми.

Ми довго не витримуємо їхніх розмов про те, хто правий і що треба робити, і часто виходимо прогулятися. Користі від цих розмов? Ну ось іде війна, другий рік уже йде, а дорослі все кажуть і кажуть, а війна все не закінчується... У світі теж усі про неї говорять, щоправда, по-різному: здебільшого за нас, звісно (на нас же напали!), але є й такі, хто не розуміє і говорить проти. Ну, як можна так плутатися в найпростіших питаннях?!

Я не дуже розуміюся на війні, але знаю (всі про це говорять) - щодня через неї гине багато людей. І в чому тоді сенс цих розмов? Чому просто не припинити війну...

Десь у Пентагоні (США)

- ... Так, усе гаразд, Гленне... - як обіцяли, увесь перелік отримаєте через... три, максимум чотири дні. Так, усе правильно... спочатку ракети "земля-повітря" і снаряди. Літаки вже виділили, чекаємо транспорт для перевезення...

Двері зачинилися сильніше, ніж зазвичай. На порозі стояв скуйовджений і нервовий начальник.

- Почекай, перервись…, нехай повисить на телефоні... - сказав полковник і за сумісництвом друг Стіва. І вже зовсім тихо на вухо: "Вимкни поки що мікрофон"...

- А в чому справа? - відповів той, попередньо натиснувши на потрібну кнопку.

- Був на закритій нараді..., наказали "не поспішати"…

- Що значить... "не поспішати"? По-перше, ми обіцяли..., а по-друге, там люди гинуть, Майкл! Знову нехай чекають? Як так можна?! Чого вони цим домагаються?

- В мене теж є питання, повір... Але, таких, як ми, розумників одразу ставлять на місце: переводять зі зниженням або в тил... рахувати картоплю і простирадла... Ні... буде набагато краще, якщо тут залишимося саме ми, щоб робити максимум для цих хлопців з України. - І вже зовсім тихо:

- ... Тим більше, Стіве, у нас вже є досвід як оминати окремі накази цих засранців нагорі - підморгнув Майкл.

- Гаразд... із цим згоден... Треба обговорити... скажімо сьогодні ввечері за пивом... - уже спокійніше сказав Стів.

- Але... що придумати цього разу? Яку чергову маячню? Краще напишу - сказав він, повністю відключаючи зв'язок...

Десь на базі НАТО в Європі

Департамент контролю за постачанням зброї в Україну був створений від початку війни, але, попри його значущість і офіційність, складався лише з двох офіцерів, яких розташували в маленькому, не затишному кабінеті.

- ... Вони там охрініли зовсім чи що...?!

- Ти про що, Гленне? - запитав "бос", що сидів навпроти.

- Та, ось... спілкуюся із Стівом з Пентагону - він показав на екран монітора, - ... Відправлення знову переноситься, знайшли якісь проблеми в пускових механізмах ракет... і всю партію, - включаючи чомусь снаряди до гаубиць, які тут взагалі ні до чого, - залишають на складах... Що тепер говорити тим хлопцям з України?

- Так... все... Вони дістали..., іду до генерала! Я бойовий офіцер і для мене ці їхні штабні ігри, як кістка в горлі. Як на мене, то краще послати їх усіх... і поїхати самому до них на передову…

- А ти пам'ятаєш, як тиждень тому, на нараді раптом піднявся Річард і висловив усе, що думає про департамент постачання Пентагона?

- Так..., він сміливо вчинив, і я навіть аплодував йому... 

- Так, я пам'ятаю... так само те, як на тебе потім зиркнув генерал... Але я не про це...  Його "прибрали" - перевели з пониженням...

- Що ти хочеш цим сказати?

- Гадаю, ти сам розумієш, що на нас чекає, якщо поводитися так само?  І взагалі, я нещодавно спілкувався зі знайомою дівчиною з комплектування... - ми з тобою тут вже п'яті за півтора року!.. Тобі це про щось каже?

- Так, цілком..., на жаль, - задумливо промовив той, - Але з мене досить, Гленне... Нехай котяться під три чорти!..

Десь у Міністерстві оборони Китаю

- Донг, зайди, - якщо генерал підійшов і особисто покликав, це свідчило багато про що...

Полковник тут же підвівся і, сховавши документи в сейф, поспішив до кабінету начальника.

- ... Дозволите?..  - звернувся він з порогу, але генерал вже стояв у дверях і, мовчки вказавши рукою напрямок, вийшов. Йдучи, на відстані, вони так дійшли до паркінгу і, сівши в машину, поїхали...