7

***

— З поверненням, сестричко, — крізь завісу шуму долинув знайомий голос.

— Арті... — прошепотіла я з усмішкою.

— Вона з нами! — радісно вигукнула Сі, сплеснувши в долоні.

Я зручно вмостилася і, розплющивши очі, поглянула на своїх друзів. Арті тримав мене за руку — холодну, без жодного тепла. Трохи далі, в кріслі, сидів Марк, занурений у книжку. Скільки себе пам’ятаю — він завжди читав. Рік слухав музику зі свого маленького радіо. Сі, сівши поруч, посміхалася.

Усе, як у добрі старі часи.

— Ви зовсім не змінилися, — зауважила я.

— Зате ти, малечо, змінилася. Скільки тобі вже? — Сі підповзла ближче, розглядаючи мої жіночі форми.

На мить у її очах промайнула заздрість. Вона назавжди залишилася дівчиною сімнадцяти років.

— Сі, припини, — сказав Арті. — Я давно не бачив сестру.

— Нудота, — скорчивши невдоволене обличчя, вона розтягнулась поруч зі мною на ліжку.

— Як ти? — запитав брат.

— Як гадаєш? Жахливо голодна, — відповіла я, відчуваючи дискомфорт у шлунку.

— З новенькими завжди так, — кинув Марк, не відриваючись від книжки. — Тепер ти точно з нами.

Уперше за стільки років я відчула себе як удома. Поруч брат і друзі. Я не відпускала руки Арті. Він вів мене довгим коридором повз щільно зачинені двері. Сі та всі інші залишилися в кімнаті. Мене чекав Дрейвен — і моя перша жертва.

Арті зупинився перед двостулковими дверима й сказав:

— Будь сильною. Ти більше не людина, Сашо. Ти — вампір. Я люблю тебе, сестричко.

Він відпустив мою руку й пішов далі. Судомно зітхнувши, я відчинила двері.

Кімната виявилася більшою, ніж я очікувала. У центрі стояв стіл, до якого був прив’язаний Едвард. Побачивши мене, він закотив очі й щось нечітко промурмотів, вказуючи зв’язаними руками за спину — в кут кімнати.

Я поглянула туди. Дрейвен стояв, спершися плечем об стіну. Поряд із ним сиділи чотири Старійшини. Троє чоловіків — і маленька дівчинка років десяти. Вона усміхалась і невинно дивилася на мене. З-під її верхньої губи виглядали гострі зубки.

— Що відбувається? Я не розумію, — запитала я, зустрівшись поглядом із Дрейвеном.

— Усе дуже просто. Навіть простіше, ніж ти уявляєш. Ти просила — ми його не чіпали. Він твій.

— Почекай… Ти хочеш сказати, що я маю… вбити Едварда?

Він знизав плечима:

— Ти сама вже відповіла на це питання.

Я похитала головою і подивилася на Едварда. Він перелякано дивився на мене, благав про допомогу. Але чим я могла допомогти?

Як і його, мене поставили перед вибором. Або він — або я. Він має померти. Я маю випити його кров.

— Чому так довго? — спитала дівчинка скривдженим голоском. — Я хочу крові.

— Саша! — Дрейвен відійшов від стіни і жестом покликав мене ближче до Едварда.

Не зводячи з нього очей, я підійшла до бранця. Дрейвен мав пишатися мною. Я стала тим, ким є зараз — заради нього.

Ніхто і ніщо не завадить мені бути з ним.

2013 рік.