6

— Саша! — вигукнув Едвард, вбігши на балкон. Зупинившись, він розгублено витріщився на те, що відбувалося.

— Що тут коїться? — запитав він. — Саша, що вони роблять? Я викличу охорону! Негайно відпустіть її!

Брати-близнюки, оскалившись, оточили Едварда, готові в будь-яку мить кинутись на нього.

— Ні! — закричала я, підвівшись. — Прошу, не чіпайте його!

Підлітки неохоче відійшли вбік і стали на свої місця. Я, не дивлячись на Едварда — щоб він не побачив мого сорому — крикнула:

— Іди! Благаю тебе. Це мої друзі.

— Друзі не змушують роздягатися, — пробурмотів він, не збираючись іти.

— Едварде, — втрутився Дрейвен, усе ще сидячи. — Послухай Сашу. Вона не бажає тобі зла — на відміну від нас.

— Я не боюся. І не потрібно мене лякати. Саша, ходімо! — Едвард почав підбирати мій одяг.

Я лишалася на місці, мовчки дивлячись на нього. Зрозумівши, що я не збираюсь іти, він вигукнув:

— Що за...

— Прошу, у присутності дами та дітей не лайтеся, — втрутився Дрейвен. — Молодий чоловіче, ви що, не при тямі? Там, унизу, ви ще нічого не зрозуміли?

Едвард витріщився — він не розумів, чому з ним так говорять.

— Іди, Едварде, — спокійно сказала я, опустивши очі.

— Саша?..

У його голосі чулися благання. Я заперечливо похитала головою:

— Я кохаю Дрейвена. І залишуся з ним — назавжди. Іди, якщо хочеш вижити.

— Ти… божевільна! — видихнув він, кидаючи мій одяг назад на підлогу.

— Знаю.

— Ви всі тут ненормальні! — вигукнув Едвард і кинувся геть.

Краєм ока я помітила, як Дрейвен ледь помітно кивнув. Я швидко обернулась до підлітків — їх уже не було.

— Дрейвене! — я кинулася до нього. — Відпусти його! Нехай іде! Він нічого не зробив!

— Але він подумав. Ти ж сама вчора згадувала про нас.

— Це було випадково! Він нічого не знає! — голос зривався, мене охоплювала паніка.

— Запізно, — спокійно відповів вампір. — Хто він тобі? Друг? Коханець? Хто?

Ковтаючи гарячі сльози, я відповіла:

— Ми просто працюємо разом. Він не вірить у вас. Він нічого не знає!

Я безсилою впала на підлогу, розмазуючи туш по щоках.

— Благаю...

— Досить! — втрутився досі мовчазний Старійшина. — Дрейвене, час підтискає. Скоро закінчиться виступ.

Вампір кивнув. Підняв мене на руки й сказав:

— У нас немає іншого вибору.

Ці слова стосувалися не лише мене, а й Едварда. Засоромившись, я притулилася до його грудей.

— Це боляче?

Він не відповів. Смикнувши мене за волосся, відкинув голову набік і впився зубами в шию. Мій зойк рознісся балконом, але його заглушила гучна музика. Я чула голос Арті.