2

Вечір пізньої осені, зустрів мене сірістю й пронизливим вітром. Застигнувши плащ і натягнувши на голову шапочку, поспішила до метро. У підземці виявилося не багатолюдно. Зазвичай в таку погоду всі вдома і попивають чай, сидячи на дивані перед телевізором.

Легка посмішка, торкнулася моїх губ. Спинившись, роззирнулася на всі боки. На платформі було більш як десять осіб. Половина з них студенти, яким нікуди піти як не сюди. Хлопці та дівчата, про щось голосно сперечалися.

Я мимоволі згадала себе, в студентські та шкільні роки. Повна надій на майбутнє, і перспективи на сьогодення. Стільки прагнень і планів в голові. В одну мить все зникло, коли наші з ним очі зустрілися. Мені був потрібен тільки він, і ніхто більше.

Вдень я не знала спокою, а після заходу сонця просто вмирала і знову відроджувалася. Немов птах Фенікс, згораючи підіймалась з попелу. Моя любов поглинула все, від чого, я нічого не помічала навколо. Коли зрозуміла, виявилося занадто пізно. Я гинула. Минуло вісім років, а я продовжую пам'ятати. Хоч як би намагалася.

- Саша!

Чиясь рука торкнулася моєї. Затремтівши я готова була заволати, коли відчула тепло.

- Я тут подумав, — заговорив Едвард, ставши поруч. - Не хочеш сходити завтра ...

Він, зустрівшись поглядом зі мною, замовчав. Мені не почулося?

- Ти хочеш, запросити мене на побачення? - запитала я спохмурнівши.

- Ну ...

Похитавши головою, я, всміхнувшись, запитала:

- Допустимо. Куди?

Запхавши руки в кишені куртки, хлопець відповів:

- Ну, річ у тім, що в «Sexxx" виступає крутий гурт, а мені нема кого запросити.

Стиха засміявшись і пригорнувши до себе сумку, була вражена пропозицією Едварда. Так ось чому, у нього не затикався рот увесь день? Він не знав, як запросити. Давно мене ніхто, нікуди не запрошував. Я запросто могла відмовитись, або збрехати, що не можу.

- Домовились.

У Едварда від подиву відкрився рот, і я розгледіла пірсинг на язиці. Розплившись в усмішці, він позадкувавши вигукнув:

- Тоді до завтра!

Перечепившись він мало не впав, на радощах, вибіг з метро. Знизавши плечима, я увійшла в напівпорожній вагон. Сівши, я продовжувала посміхатися. Піднявши очі, зустрілася поглядом з темношкірим хлопцем. Він сидів навпроти, слухаючи музику в великих навушниках, і жував жуйку.

Відвернувшись, я подумки понеслася в минуле. Арті теж любив слухати музику, і носити широкий одяг. Хто він тепер? Чи зміг вижити в том світі?

Подолавши гіркоту, я піднялася, наступна зупинка моя. Вхопившись рукою за поручень, другою продовжувала стискати сумку, напружено чекаючи виходу. Перші два роки після того, що сталося, я боялася виходити на вулицю після заходу сонця. Побоюючись навіть власної тіні. Батьки нічого не знали, і не знають, що одного разу, я могла не повернутися додому. Як брат, і друзі.

Вибігши з метро, ​​я кинулася уздовж вулиці. Минаючи перехожих, забігла в темний під'їзд. Скільки разів, я говорила домоправителю починають лампи в парадному. Щовечора, я повинна спотикаючись пробиратися до ліфта. Сусідка часто любила, залишати дитячу коляску біля нього. Скільки тут живу дивуюся, як можна так жити. 

Натиснувши на кнопку, стала чекати. Не минуло й двох хвилин, дверцята зі скрипом відкрилися. Впурхнув в кабіну, натиснула на десятий поверх. Знову згадалися будинки, в яких я бувала. Розкіш, краса і витонченість речей. Він ввів мене у своє оточення. Я повинна була стати однією з них.

Кабіна з шумом зупинилася, на потрібному поверсі. Нетерпляче мнучи в'язку ключів, я підійшла до дверей. Цифра чотири перекинулася, а буква G і в зовсім відсутня. Бідний квартал, що з нього взяти. Відкривши двері, я не переступаючи поріг, потягнулася до вмикача. Яскраво спалахнуло світло, висвітлюючи однокімнатну квартирку. Нікого.

Вісім років, мене не переслідували привиди минулого. Потроху починаючи забувати, я поверталась до нормального життя. Якщо, її можна назвати так.

Притулившись спиною до зачинених дверей, я очима пробігла по книгах, розставлених, де тільки можна. Кинувши сумку на крісло, потягнулася до телевізора. Включивши звук по голосніше, пішла до ванної кімнати.

Дожовуючи вчорашні макарони з сиром, я дивилася на миготливий екран. Нічого хорошого, по ньому не показували. Одні телешоу і мультфільми. Відставивши тарілку на столі, я замотавшись в ковдру вляглася на канапі. Прикривши очі, не помітила як заснула.

Знову мені снився він. Його чудові димчасто-сірі очі, біляве волосся. В ночі, він кличе мене впродовж довгих років. Просинаючись я забувала, кожної ночі сон повторювався.

Розплющив очі, я, не кліпаючи втупилась на сірий екран телевізора. Моргнувши полуду сну, я сіла. Через жалюзі, пробивався вбоге світло нового дня. Потягнувшись і солодко позіхнувши, підвелася на ноги, пішла збиратися.