2

Вечір пізньої осені зустрів мене сірістю й пронизливим вітром. Застебнувши плащ і натягнувши на голову шапочку, поспішила до метро. У підземці виявилося небагатолюдно. Зазвичай у таку погоду всі вдома і попивають чай, сидячи на дивані перед телевізором.

Легка посмішка торкнулася моїх губ. Спинившись, роззирнулася на всі боки. На платформі було більше ніж десять осіб. Половина з них студенти, яким нікуди піти, окрім як сюди. Хлопці та дівчата про щось голосно сперечалися.

Я мимоволі згадала себе в студентські та шкільні роки. Повна надій на майбутнє і перспектив на сьогодення. Стільки прагнень і планів у голові. В одну мить усе зникло, коли наші з ним очі зустрілися. Мені був потрібен тільки він, і ніхто більше.

Вдень я не знала спокою, а після заходу сонця просто вмирала і знову відроджувалася. Немов птах Фенікс, згораючи, підіймалася з попелу. Моя любов поглинула все, через що я нічого не помічала навколо. Коли зрозуміла, виявилося занадто пізно. Я гинула. Минуло вісім років, а я продовжую пам'ятати, хоч як би не намагалася.

— Саша!

Чиясь рука торкнулася моєї. Затремтівши, я готова була заволати, коли відчула тепло.

— Я тут подумав, — заговорив Едвард, ставши поруч. — Не хочеш сходити завтра...

Він, зустрівшись поглядом зі мною, замовк. Мені не почулося?

— Ти хочеш запросити мене на побачення? — запитала я, спохмурнівши.

— Ну...

Похитавши головою, я, посміхнувшись, запитала:

— Допустимо. Куди?

Запхавши руки в кишені куртки, хлопець відповів:

— Ну, річ у тім, що в «Sexxx» виступає крутий гурт, а мені нема кого запросити.

Тихо засміявшись і пригорнувши до себе сумку, була вражена пропозицією Едварда. Так ось чому в нього не затикався рот увесь день? Він не знав, як запросити. Давно мене ніхто нікуди не запрошував. Я запросто могла відмовитись або збрехати, що не можу.

— Домовились.

У Едварда від подиву відкрився рот, і я розгледіла пірсинг на язиці. Розплившись в усмішці, він, позадкувавши, вигукнув:

— Тоді до завтра!

Перечепившись, він мало не впав, на радощах вибіг з метро. Знизавши плечима, я увійшла в напівпорожній вагон. Сівши, я продовжувала посміхатися. Піднявши очі, зустрілася поглядом з темношкірим хлопцем. Він сидів навпроти, слухаючи музику у великих навушниках, і жував жуйку.

Відвернувшись, я подумки понеслася в минуле. Арті теж любив слухати музику і носити широкий одяг. Хто він тепер? Чи зміг вижити в тому світі?

Подолавши гіркоту, я піднялася, наступна зупинка моя. Вхопившись рукою за поручень, другою продовжувала стискати сумку, напружено чекаючи виходу. Перші два роки після того, що сталося, я боялася виходити на вулицю після заходу сонця, побоюючись навіть власної тіні. Батьки нічого не знали і не знають, що одного разу я могла не повернутися додому. Як брат і друзі.

Вибігши з метро, я кинулася вздовж вулиці. Минаючи перехожих, забігла в темний під'їзд. Скільки разів я говорила домоправителю поміняти лампи в парадному? Щовечора я повинна, спотикаючись, пробиратися до ліфта. Сусідка часто любила залишати дитячу коляску біля нього. Скільки тут живу, дивуюся, як можна так жити.

Натиснувши на кнопку, стала чекати. Не минуло й двох хвилин, дверцята зі скрипом відкрилися. Впурхнувши в кабіну, натиснула на десятий поверх. Знову згадалися будинки, в яких я бувала. Розкіш, краса і витонченість речей. Він ввів мене у своє оточення. Я повинна була стати однією з них.

Кабіна з шумом зупинилася на потрібному поверсі. Нетерпляче мнучи в'язку ключів, я підійшла до дверей. Цифра чотири перекинулася, а буква G і зовсім була відсутня. Бідний квартал, що з нього взяти. Відкривши двері, я, не переступаючи поріг, потягнулася до вмикача. Яскраво спалахнуло світло, висвітлюючи однокімнатну квартирку. Нікого.

Вісім років мене не переслідували привиди минулого. Потроху починаючи забувати, я поверталася до нормального життя. Якщо її можна назвати так.

Притулившись спиною до зачинених дверей, я очима пробігла по книгах, розставлених де тільки можна. Кинувши сумку на крісло, потягнулася до телевізора. Включивши звук погучніше, пішла до ванної кімнати. Дожовуючи вчорашні макарони з сиром, я дивилася на миготливий екран. Нічого хорошого по ньому не показували. Одні телешоу і мультфільми. Відставивши тарілку на столі, я, замотавшись у ковдру, вляглася на канапі. Прикривши очі, не помітила як заснула. Знову мені снився він. Його чудові димчасто-сірі очі, біляве волосся. Уночі він кличе мене протягом довгих років. Прокидаючись, я забувала, але кожної ночі сон повторювався. Розплющивши очі, я, не кліпаючи, втупилася на сірий екран телевізора. Скинувши полуду сну, я сіла. Через жалюзі пробивалося убоге світло нового дня. Потягнувшись і солодко позіхнувши, підвелася на ноги, пішла збиратися.