1

19 ... рік

- Ти оригінальний, — уїдливо зауважила я, подивившись на свого колегу.

Він мені у відповідь показав гримасу обурення. У своїх найжахливіших фантазіях, я раз у раз його вбивала. Мені це приносило збочене задоволення. Інколи. В інший час, повинна була вислуховувати його заумні висловлювання. Які доводили до ось такого стану. Наче у мене було менше проблем, ніж у нього? Напевно так, якщо продовжую чути його голос знову.

Едвард був типовою торбою для биття. Ще в середніх класах, він хоч трохи був схожий на нормального школяра. У старших класах змінився, ставши вигнанцем. Точніше панком. Нормальна одяг змінилася на вузькі джинси, футболки брудного кольору з провокаційними написами, шкірянки та безрукавки. Татуювання покривали його руки й тіло. Весь його образ, довершував ірокез кислотне зеленого кольору. У ньому він і спав, судячи з нахилу в ліву сторону. У цьому був весь — Едвард.

Бруд! У мене голові виникало саме це слово, побачивши хлопця, коли він кожен раз сідав навпроти. Навіщо тільки начальник, взяв його на роботу в службу операторів?

Опустивши голову в вигин ліктя, я спробувала проігнорувати хлопця, але він продовжував торохтіти. Мене не скільки не цікавило вихід нового альбому, якоїсь там рок-групи. Мене також не цікавили, збори в барі «Sexxx" в половині дванадцятої ночі. Я зловила себе на тому, що нехай і не хотіла його слухати. Знала, про що він говорив. Моє друге я, зацікавилося.

Поспішно собі нагадала, що один раз вже пограла з вогнем. Моя рука мимоволі потяглася до шиї, де за коміром стійкою, ховалися шрами, залишені там колись давно. Тільки я чітко пам'ятала, хто їх зробив. Здригнувшись, я підняв голову подивилася на Едварда.

Він мовчки дивився на мене. В його блакитних очах, відбилося не порозуміння.

Невже, я говорила в слух? Квапливо відвернулася, що б він не почав ставити зайвих питань.

- Саша? Я не дочув, ти сказала слово «вампір» - поцікавився він наблизившись, наскільки дозволяли розділяючі нас столи.

Я в черговий раз удала, що не чую, і повністю поглинена роботою.

- Ти явно мариш, — продовжив Едвард з насмішкою. - Це ж вигадка хворого мозку людини. Ну треба ж, придумати істот, які постають з трун, що смокчуть кров? Це маячня!

Його слова, мене зачепили. Кинувши на нього сердитий погляд, промовчала. Так, як він смів так говорити? Вони існують, і я знала про це. Ледве залишившись живою, на відміну від моїх друзів, які на вічно залишилися бранцями ночі.

Вдихнувши й видихнувши, я крадькома подивилася на годинник, і з радістю зрозуміла, що робочий час минув. Едвард продовжував розповідати, щось про своє, в тому числі й про вампірів. Потім пішла, тема про перевертнів.

Намагаючись не так часто дивитися в його бік, я почала збиратися.

- Послухай Саша, а ти чому згадала про вампірів? Тільки не відповідай. Я знаю. Ти зараз читаєш, одну з тих книг? Цієї, як її — Сміт?

Я кивнула, щоб він відстав.

- Все ж таки. Що люди знаходять привабливого, в таких монстрах?

Від його питання, по моїй шкірі пройшлися мурахи. На мить перед очима, промайнули дві картинки з минулого. Любов і біль. Відчувши ніжність дотиків, в ту ж мить пізнала біль і страх.

На очі набігли сльози. Поспіхом моргнувши їх, підвелася збираючи сумку.

- Вони все одно не існують, — підсумував Едвард, відкинувшись на спинку стільця.

- На твоєму б місці, я не була так впевнена, — сказала, і перш ніж до нього дійшло, покинула приміщення.