1

19... рік

— Ти оригінальний, — уїдливо зауважила я, подивившись на свого колегу.

Він мені у відповідь показав гримасу обурення. У своїх найжахливіших фантазіях я раз у раз його вбивала. Мені це приносило збочене задоволення. Інколи. В інший час повинна була вислуховувати його заумні висловлювання, які доводили до ось такого стану. Наче в мене було менше проблем, ніж у нього? Напевно так, якщо продовжую чути його голос знову.

Едвард був типовою грушею для биття. Ще в середніх класах він хоч трохи був схожий на нормального школяра. У старших класах змінився, ставши вигнанцем. Точніше — панком. Нормальний одяг змінився на вузькі джинси, футболки брудного кольору з провокаційними написами, шкірянки та безрукавки. Татуювання покривали його руки й тіло. Увесь його образ довершував ірокез кислотно-зеленого кольору. У ньому він і спав, судячи з нахилу в ліву сторону. У цьому був увесь — Едвард.

Бруд! У мене в голові виникало саме це слово, побачивши хлопця, коли він щоразу сідав навпроти. Навіщо тільки начальник узяв його на роботу в службу операторів?

Опустивши голову на вигин ліктя, я спробувала проігнорувати хлопця, але він продовжував торохтіти. Мене анітрохи не цікавив вихід нового альбому якоїсь там рок-групи. Мене також не цікавили збори в барі «Sexxx» о пів на дванадцяту ночі. Я зловила себе на тому, що, хоч і не хотіла його слухати, знала, про що він говорив. Моє друге «я» зацікавилося.

Поспіхом собі нагадала, що один раз вже пограла з вогнем. Моя рука мимоволі потягнулася до шиї, де за коміром-стійкою ховалися шрами, залишені там колись давно. Тільки я чітко пам’ятала, хто їх зробив. Здригнувшись, я підняла голову й подивилася на Едварда.

Він мовчки дивився на мене. У його блакитних очах відбилося нерозуміння.

Невже я говорила вголос? Квапливо відвернулася, щоб він не почав ставити зайвих запитань.

— Саша? Я не дочув, ти сказала слово «вампір»? — поцікавився він, наблизившись настільки, наскільки дозволяли столи, що розділяли нас.

Я вчергове удала, що не чую, і повністю поглинута роботою.

— Ти явно мариш, — продовжив Едвард із насмішкою. — Це ж вигадка хворого мозку людини. Ну треба ж, придумати істот, які постають із трун, що смокчуть кров? Це маячня!

Його слова мене зачепили. Кинувши на нього сердитий погляд, промовчала. Та як він смів так говорити? Вони існують, і я знала про це. Ледве залишившись живою, на відміну від моїх друзів, які навічно залишилися бранцями ночі.

Вдихнувши й видихнувши, я крадькома подивилася на годинник і з радістю зрозуміла, що робочий час минув. Едвард продовжував розповідати щось про своє, зокрема й про вампірів. Потім пішла тема про перевертнів.

Намагаючись не так часто дивитися в його бік, я почала збиратися.

— Послухай, Саша, а ти чому згадала про вампірів? Тільки не відповідай. Я знаю. Ти зараз читаєш одну з тих книг? Цієї, як її — Сміт?

Я кивнула, щоб він відстав.

— Усе ж таки. Що люди знаходять привабливого в таких монстрах?

Від його питання по моїй шкірі пройшлися мурахи. На мить перед очима промайнули дві картинки з минулого: любов і біль. Відчувши ніжність дотиків, тієї ж миті пізнала біль і страх.

На очі набігли сльози. Поспіхом моргнувши ними, підвелася, збираючи сумку.

— Вони все одно не існують, — підсумував Едвард, відкинувшись на спинку стільця.

— На твоєму б місці я не була б так упевнена, — сказала, і перш ніж до нього дійшло, покинула приміщення.