2

- Ти божевільний, - каже мій батько. - Творець не для того викував тебе, щоб ти пестив тріски.

- А звідки ти знаєш, чого хотів Творець? - питаю я.

- Всі знають, що ми створені, щоб різати плоть. Така була задумка творця. І так написано в Святих Папірусах.

Творця ніхто не бачив. Але кожен точно знає, який він.

Велика М’ясорубка. Дванадцять лез. Вічне обертання. Святе дзижчання. Справжній Бог.

Усі знають, що Творець нас любить. У нас навіть є священники, які постійно про це нагадують, - Точила. Вони крутяться з гіпнотичним дзижчанням, повільно точать нас усіх, із натхненням і суворим виглядом. Під час цього проповідують, що кров - це шлях, а м’ясо - істина. Після цих проповідей мене вивертає і декілька ночей сняться жахіття.

***

Коли почалася війна, усі були раді. Війна - це наш випускний, наш шанс, можливість відзначитися й заслужити Справжнє Ім’я.

Нас вишикували в ряд і почали гострити.

- Станьте гострішими! - кричали наставники.

Я дивився довкола й бачив, як гостряться тупі створіння.

- Ти з нами? - запитав мене Хліборіз, кухонний ніж, укритий засохлою кров’ю.

- Ні. Я не хочу різати людей, - відповів я.

Він засміявся:

- Люди - це просто м’ясо, яке вміє кричати. Ця плоть тільки й чекає, коли ти торкнешся її. Вона для цього створена.

Я промовчав.

- Ну що, філософе, - звернувся до мене Костолом, важкий тесак із тріщиною вздовж леза. Він уже був на двох війнах і одній безпричинній різні по п’яні. - Готовий різати правду-матку?

- Я не хочу різати людей, - сказав я.

- А я не хотів лисіти, але тепер блищу, як куряче яйце! - зареготав він. - Запам’ятай, синку: життя не таке, як ми хочемо, щоб воно було. У нас немає вибору - у нас є призначення. А наше призначення - різати плоть.

Так вважає більшість у нашому світі.

І їм легше жити.

А ще легше - вмирати.

***

На війні було багато крику. М’ясо різалося, плоть рвалася. Надто легко. Я бачив, як ножі п’яніли від крові, як втрачали форму, як ламалися від щастя.

Мене нудило від цього, і я, блюючи, втік з поля бою. Я - дезертир.

Повернувшись, я взяв шматок дерева й вистругав Людину. Силует. Руки. Ноги. Очі.

Не знаю для чого я це зробив. Якось само вийшло.

***

Кара була жорстока. Мене не знищили, не зламали - це було б просто. Мене постановили сточити. Спершу показово повільно терли мене камнем, щоб інші дивилися й запам’ятовували.

- За боягузтво, - казали судді.

- За зраду, - повторювали наставники.

- За відмову виконувати волю Творця, - співали Точила.

Камінь тер мене довго. Без злості - з професійною байдужістю. Коли все закінчилося, я став тупим, як столова ложка з кухні психлікарні.

- Нехай страждає, - вирішили вони. - Для ножа немає більшого пекла, ніж жити й не різати.

Я спробував обробити дерево. Лезо ковзнуло по ньому - і нічого.

Ще раз.

І ще.

Без сенсу.

Я не міг вирізати навіть тріску. Дерево дивилося на мене, як старий друг, якого ти більше не здатен обійняти. Мої дерев’яні звірі лишилися в минулому.

Мене ж заточили в комору, де я мав скінчити своє беззмістовне й понуре життя.