1

Вітаю вас. Я - ніж-підліток. Мене звати Лезо.

Так дивно. У світі, де я живу, всіх підлітків звуть Лезами. Різниця між нами лише у відтінку інтонації, з якою вимовляють це ім’я. Саме вона відрізняє нас одного від одного, доки ми не подорослішаємо. Коли в школі починається ранкова перекличка - «ЛееЕзо, ЛезооО, ЛЕзо, Лезззо», - усе довкола заповнюється однотонним і водночас різнобарвним дзелешчанням, мов попсута дзвіниця, що зазиває до молитви.

У моєму світі справжнє ім’я ще потрібно заслужити. На війнах, м’ясних ринках, у кривавих розбірках на кухнях та в темних провулках.

Мій дід  - Рвач Сердець. Він пережив п’ятнадцять війн і тепер, у чині генерала, спочиває в музеї під склом. На ньому й досі видно бурі плями. Екскурсоводи кажуть, що це іржа. Але я знаю - то кров, яка, мов медалі красується на лезі та нагадує про ті битви. Вся моя родина пишається тим, що має такого пращура.

Мій батько, теж відомий клинок, Різак Голів, усе життя пропрацював на скотобійні. Тнув голови коровам, бикам, свиням.

Старший брат - Крик Кота, успішно почав кар’єру у ветеринарії на кастрації.

Один я - ні до чого й ні про що. Ніж-підліток з усіма супутніми хворобами росту: тріщинками в металі, скрипом у рукояті та дурними думками всередині.

Я не люблю різати м’ясо. Сказати про це вголос у моєму світі - це все одно що в церкві вигукнути: «А що, як Бога не існує, а священник - просто шахрай, який користується нами?»

Усі довкола намагаються втовкмачити мені, що я маю величезну проблему, що мені буде важко пристосуватися до життя, важко буде знайти себе і все таке. Але я подумки посилаю їх усіх під три чорти й уперто повторюю: «я не люблю різати м’ясо, і не буду цього робити». Фу. Мене вивертає навіть від самої думки про це.  Не розумію, чому я мушу робити те, чого я не хочу.

***

Люблю побути на самоті. Щоб відволіктися, я вирізаю з дерева звірів. Маленьких, недосконалих, із широко відкритими очима. Мені здається, саме так вони дивляться на наш світ, із подивом і страхом. Дерево завжди мене зачаровувало. Тепле, терпке, мовчазне. Воно не кричить, коли ти його торкаєшся. Воно терпить  і народжує форму.

Але в нас так зроду-віку заведено - якщо ти ніж, то ти мусиш різати плоть. Кров - твоя абетка,  жила - твоя нотна лінія, а хрускіт кісток  - колискова, під яку повинні засинати справжні, «нормальні» ножі.

Я ж «ненормальний». Бо думаю не так як усі.

За це в школі мене називають тупим. У світі ножів це найстрашніша образа.

Наш класний керівник - Старий Сікач. Ніж із зазубреним лезом і беззубою посмішкою, наче він усе життя жував металевий дріт.

- Лезо, - каже він, повільно проводячи по мені каменем, - ти знову за тиждень не скалічив нічого живого. Навіть шматочка плоті не відрізав.

- Я вирізав оленя з груші, - відповідаю.

Клас вибухає сміхом.

- Дерево - це не плоть, - фиркає Сікач. - Краще труну собі виріж з тієї груші і не ганьби нашу школу.

Клас знову регоче. Насправді класному керівникові було наплювати на рейтинг школи. Цей старий беззубий покидьок просто любив знущатися зі слабших. Таким чином він підгодовував власну самооцінку.

Всі знають, що колись, у дитинстві, Сікач був схожим на мене. Йому теж не подобалось різати м’ясо. Старшокласники за це вибили йому зуби, і це спрацювало. Він став іншим, правильним ножем. Мене чомусь ніхто не пробував таким чином скерувати на правильну стежину. Можливо тому, що по мені, тупому, було видно, що це мені не допоможе.

- Лезо, - з надмірністю продовжує Старий Сікач, - чи ти знаєш, що дерево теж колись було живе? Виходить, ти вбивця.

- Після того, як його спиляли, воно вже стало мертве, - відповідаю я. - Тож я не вбивця. Я просто роблю те, до чого в мене лежить душа.

Клас заливається реготом.

- Горітиме твоя душа у Вічній Кузні, - шипить Сікач, усміхаючись кривим, надщербленим ротом.