Глава 3

Прокинулася я ближче до півдня від того, що по мені тупцював кіт.

- Льоня, ти мені всі кишки видавиш, - простогнала я.

- Це дуже проблематично, простіше видавити їх вміст, - почула я чоловічий голос, через який швидко усілася на ліжку і озирнулася на всі боки.

Окрім мене та кота в кімнаті нікого не було. На підвіконні стояла догоріла свічка. А на столі валялася купа немитого посуду. Невже в мене від самотності вже почалися галюцинації?

- Що дивишся? - знову пролунав голос незрозуміло звідки. – Ми не їли майже дванадцять годин. Мій молодий організм втратив за ніч дуже багато цінної енергії. Отже, збирай свій віник у хвіст та йди до холодильника.

Я вибігла у коридор. Зазирнула у кухню та до ванної. Але так і не зрозуміла, хто зі мною розмовляє.

- Маша! – голос покликав мене. – Холодильник тут. Якщо забула, як його відкривати, я покажу. Береш лапою та тягнеш на себе.

- Хто зі мною говорить? - я занервувала та вхопилася за швабру. - Виходь, раз такий сміливий. Поговоримо віч-на-віч.

- І чого ти така галаслива? - об мої ноги потерся кіт, через що я підстрибнула. - Акуратніше! Зб'єш мене.

- Льоня, ти розмовляєш? - не вірячи своїм вухам, я нахилилася до мого вихованця. – Але ж ти кіт.

- А ти людина, - почувся невдоволений голос. - Але, я, ж, не скаржуся, що ти часто поводишся занадто примітивно.

Я сіла на стілець, дотяглася до газованої води та випила не менше за півлітри залпом.

Це не могло бути правдою. Леонід ніколи не розмовляв. Вірніше, не так. Коти ніколи не розмовляють! Вони нявкають, або мурчать. Але ніяк не гукають по імені господарів. Або, тим більше, не висловлюють їм такі претензії.

- Маша, ти поки в стіну в стіну надивишся, твій кіт може померти з голоду, - кіт пошкрябав холодильник. – Давай снідати!

- Зачекай! – я схопила телефон та набрала рідних.

Виявилося, що я їх розбудила. Але ніхто не скаржився на це. Все ж таки, я зголосилася першою їх привітати. І це пом'якшило їх.

- І головне! - повідомила я після того, як побажала здоров'я їх рибкам. – Льоня теж хоче вас привітати!

Я направила камеру на кота та запитливо подивилася на нього.

- Шкіряна, я тобі не Льоня, - кіт чхнув. - Мене звати Лео. Я нащадок царя звірів та ідеальний мисливець.

- Ти у своєму житті й таргана не впіймав, - прогарчала я.

- Я впіймав метелика влітку, - образився кіт та обернувся до мене спиною.

- Маша, - покликали мене родичі. – Котик уже втомився позувати, перемкни камеру.

А я так захопилася спілкуванням з котом, що й забула, що в мене на зв'язку чоловік зо п'ять.

– Ну, ви чули? – я із сумнівом глянула на весь натовп.

- Ти звинуватила його, що він тарганів не ловить, - засміявся брат. - Ти що, так рідко прибираєш, що в тебе таргани завелися?

- Так, не сваріться! – сказала мама. - Сьогодні свято. Крихітко, ми дуже засмучені, що ти не з нами. Ми приїдемо та навідаємося до тебе.

Я попрощалася та відключилася.

У голові запитань побільшало. Або я від самоти збожеволіла. Або ...

А що «або»? Варіантів нема. Це все наслідок довгої самотності. Як кажуть, не проблема, коли ти балакаєш з котом. Проблема коли він тобі відповідає. Ось і весь висновок.

- Ти знову стіну розглядаєш? - Кіт стрибнув мені на коліна. – А кажуть ще, що це коти в килим дивляться. Так там, хоч, малюнок є. А в тебе стіна просто однотонна. Може, помітити її. Щоб у тебе хоч якась різноманітність була?

- Не смій! - закричала я. - Ти кіт! Ти не можеш розмовляти. Це плід моєї уяви.

- Не кричи ти так, - пирхнув кіт. - Давай так. Сиди і не крутись. Я тобі зараз скажу, що діється на вулиці. Якщо я плід твоєї уяви, я не зможу правильно описати все.

- Ну, давай, - погодилася я й обернулася до кота.

- Сиди й не рухайся, - наказав кіт, потім стрибнув на стіл та перейшов на підвіконня. – То що у нас тут? Припаркувалася машина, що вивантажує торішній товар. Двоє дітей розкочують місце на снігу, де всі будуть падати. А жінка через дорогу їх лає.

Я запам'ятала цей нескладний опис та підійшла до вікна. Все було саме так, як казав кіт.

- То ти можеш говорити? – я дивилася на кота.

- Святі м'ясні консерви! - вигукнув кіт. - Ти можеш розуміти елементарні речі.

- Але як? - Здивувалася я. – Ти раніше мовчав.

- Просто раніше ти мене не розуміла. Але на свято відбуваються чудеса.