Глава 2

Варто було мені увійти до квартири, як я зрозуміла, що мої побоювання виправдалися. І перше, що я зустріла, це був рудий бешкетник, який поїдав сосиски.

- Льоня, це ж мали бути хот-доги! - обурилася я.

Але кіт на мене подивився зарозумілим поглядом. Потім розвернувся та вдав, ніби закапує сосиски. А потім пішов у кімнату.

- Ось не треба показувати, що вони погані! - я підняла погризений зв'язок сосисок. - Інакше б не стягнув їх. Тепер будеш сам їх їсти!

З кімнати почувся короткий «мяу». А потім роздався глухий гуркіт. І я зрозуміла, що мій пухнастий друг, як ні в чому не бувало, стрибнув на ліжко.

Довелося мені швидко обтрусити себе від снігу та приступити до прибирання в коридорі. Адже кіт добряче все забруднив, поки смакував м'ясним виробом.

Відмив підлогу та зібравши сосиски в миску для кота, я пішла на кухню. Але й тут на мене чекав бардак. Мабуть, перед тим, як вибрати ласощі, Льоня уважно вивчив кожну упаковку. Можна було тільки здивуватися, як за такий короткий проміжок часу кіт встиг стільки мені сюрпризів приготувати.

Це ж треба, скільки подарунків у мене? Адже ще новорічна ніч попереду. Хоча, мабуть, найбільший подарунок мені зробив мій начальник, який через довгий лікарняний не дав мені вихідних, які я планувала провести з батьками за кордоном. На жаль, це свято я проведу на самоті з нахабною рудою мордою, яка вважає, що вона – вінець еволюції.

Зітхнувши, та пожалів себе, я почала розбирати мої покупки, витираючи кожну вологою серветкою.

Час йшов. А я, увімкнувши телевізор голосніше, нарізала салат та невдоволено стежила за новорічними телепередачами. Ось, чому в них так все просто й весело в Новий рік? І хто взагалі придумав назвати святом день, коли вся країна не вилазить із кухні до пізньої ночі. Щоб потім наїсти пузо, якого потім увесь час, що залишився до літа, будуть намагатися позбутися?

Від думок мене відвернув гучний дзвін у кімнаті. Я помчала туди, витираючи на ходу руки рушником, який уже був вимазаний у майонез.

Варто було вбігти до єдиної кімнати, як я зрозуміла, що сталося. Леонід скинув на підлогу вазу, яку подарували мені на роботі.

- Льоня, ти поганий кіт! - помахала я перед ним пальцем.

Але кіт не збирався усвідомлювати свою поведінку. Навпаки. Вирішив, що я з ним граюся та вчепився кігтем за мою кисть. Я скрикнула від болю й притиснула рушником подряпину на руці, яка вирізнялася яскравою смугою на блідій шкірі.

- Продовжиш так поводитися, не пущу за святковий стіл! - пригрозила я коту.

Але його не хвилювали такі загрози. І він, знову проігнорувавши мене, поліз на підвіконня. Мабуть знав, що я дуже люблю його, щоб виконати свої погрози. Адже кіт – це єдиний чоловік у моєму житті, який живе зі мною на одній квартирі.

Звичайно, не такого партнера я планувала собі у двадцять п'ять років. Але що вдієш, коли я вже три роки натякаю співробітнику на свої почуття, а він не помічає всіх моїх спроб зблизитися.

Я підійшла до відгодованого пухнастого кому та погладила його:

- Сер, Леоніде, чи будете ви так люб'язні, щоб провести зі мною свято? - я погладила кота по спині й він замуркотів.

Я розцінила це як позитивну відповідь. Зібрала уламки вази. Та повернулася до кухні.

Щоб було веселіше, я зателефонувала по відео зв'язку батькам. А потім ризикнула зателефонувати й Віталіку, в якого я майже таємно була закохана. Чому майже? Тому що майже всі мої близькі люди помічали мої натяки на почуття, окрім нього.

– Привіт! – на мене здивовано подивився співробітник. – Щось на роботі сталося?

По його скуйовдженій зачісці та заспаних очах я зрозуміла, що розбудила його. І мене це збентежило.

- Я просто вирішила зателефонувати, щоб привітати, - я почервоніла й опустила погляд, який одразу піймав Льоня й повів мене до холодильника.

- Я тебе до вечері годувати не буду, - пригрозила я коту, але мій співрозмовник, мабуть, вирішив, що це я до нього звернулася.

- Вечеря? - він здивовано перепитав. - Вибач. Я сьогодні в брата святкуватиму.

- Ой, я не в сенсі тебе нагодувати, - я занервувала, від чого почала плутати слова в своїй голові. - Я його погодувати. У сенсі кота. Але якщо ти хочеш. А ти ж не можеш. Ну, загалом, якось так.

– Вибач, я після кота нічого не зрозумів, – чесно зізнався Віталік.

- Ну, я була б рада запросити тебе, якби ти міг завітати, - спробувала пояснити я.

- Зрозуміло, - мій співрозмовник замислився. – Ну сьогодні я не зможу. Може завтра?

- Це чудова ідея, - закивала я й перервала зв'язок. - Чув, Льоня, до нас завтра прийде Віталік.

Така несподівана новина додала мені сил і я, співаючи святкові пісні, взялася активно за готування.

Ближче до півночі я накрила на стіл у кімнаті, увімкнула телевізор та виклала гору книг на стілець, щоб коту було зручно сидіти за столом.

Не задовго до курантів, я згадала про подарунок, який мені сьогодні вручила незнайомка.

Я дістала свічку, посипану блискітками, і замислилася. Яке ж загадати бажання? Добавки до зарплати? Доброго шефа? Чи провести час із коханою людиною? Вирішивши, що зволікати немає сенсу, я загадала, щоб завтра провести час із любов'ю всього мого життя. Засвітила свічку, поставила її на підвіконня й повернулася до столу, де кіт уже чвакав шпротами.

- Сер, Леоніде, - я витягла морду кота з блюда. – У вас є своя тарілка. Будьте ласкаві не блукати по столу, як дворняжка. Будете добре поводитися - отримаєте напій з котячої м'яти.

Кіт подивився на мене здивовано. Але продовжив трапезу зі своєї тарілки.

Години до третьої ночі ми дивилися з Леонідом фільми. А потім разом лягли спати на розкладному дивані.