Глава 1.

Я сиділа навпочіпки на тротуарі та, бурмочучи собі під ніс усі можливі прокляття, намагалася зібрати продукти, які зрадливо вивалилися з пакета.

І звідки серед тротуару з'явилася ця бридка залізяка, що мені його порвала? Я не уявляла зараз, як донесу всі ці смаколики додому. І головне, навіщо я стільки накупила?

Невже забула, що цей Новий рік я зустрічатиму разом із Леонідом. А йому достатньо пари шматочків ковбаски та тарілочка паштета. Тому що цей скромний об'єкт - це величезний рудий кіт, якого я підібрала біля під'їзду минулого року. Звичайно, зі скромністю його я погарячкувала, адже Льоня щоразу, коли я входжу в квартиру, дивиться на мене так, ніби минулого життя він був митником.

І можна було тільки дивуватися, як із маленького худого кошеняти виріс цей здоровий кіт, здатний за раз випити склянку молока й жодного разу не подавитися.

Але зараз мені було не до цих високих думок. Мені треба було якось донести всі свої покупки до дому, адже шкода було розлучатися з чвертю своєї скромної зарплати, яку мені цього місяця виплатили через довгий лікарняний.

- Потрібна допомога, дитинко? - до мене підійшла бабуся в лахмітті.

Виглядала вона дуже бідно. Та й, по бруду на ній, мені здалося, що вона з тих людей, в кого давно не має свого кутка.

- Дякую, бабусю, якось упораюся, - я постаралася посміхнутися й почала зав'язувати у вузол ручки пакета, щоб поміняти в ньому верх та низ місцями.

- Не врятує тебе це, - бабуся дістала стару наволочку із карману пальта. - Тримай. Віднесеш у ній своє добро, а потім повернеш. Бо в мене зайвої немає.

– А куди повернути? - я з сумнівом подивилася на брудну наволочку.

- А я тут тебе чекатиму, - бабуся посміхнулася й сіла на лавицю, що була зовсім поруч.

Я ще раз оцінила ризики від використання такого замінника пакета. Але, розуміючи, що моя ідея справді мене не врятує, взяла з рук старенької наволочку, запхала туди всі свої продукти й попросила стареньку почекати.

На щастя, наволочка майже не смерділа і я поспішила додому.

Варто було мені відкрити двері, як на порозі з'явилася величезна руда хмарка та протяжно завила.

- Я купила нам курча! - повідомила я і швидко виклала всі свої покупки в тазик, щоб промити їх, про всяк випадок.

Потім дістала з холодильника банку з олів'є, яку приготувала на роботу, дістала з шафи теплого светра, що мені подарували, а я так жодного разу його й не одягла, запхнула все це в наволочку й поспішила до бабусі.

- Чи не замерзли? - запитала я, простягаючи ту саму наволочку.

- Я звикла, - відмахнулася бабуся. - А ти, молоденька, не все витягла звідти.

- А це вам! - я зніяковіло посміхнулася й опустила погляд. - З Новим роком, так би мовити!

– Це подарунок для мене? - здивувалася бабуся й дістала вміст наволочки. - Який чудовий светр! Тепер завжди його носитиму. А ця банка теж мені?

- Так, я вчора готувала, все свіже, можете їсти та не боятися за здоров'я.

- Ох, люба, - в очах бабусі виступили сльози. - Це найкращий подарунок, який можна було лише уявити!

- Та, що Ви, - я зніяковіла ще дужче. - Це дрібниці.

- Це тобі так здається, - бабуся завернула все й запхала під пальто. - Що ж, я тоді тобі теж подарую подарунок.

– Мені нічого не треба, – я замахала руками. - Ви допомогли мені впоратися з проблемою, коли інші проходили повз мене.

- До цього я вже звикла, - старенька залізла в кишеню й дістала з нього золотисту свічку. – Ось. Це чарівна свічка. Запали її в новий рік та загадай бажання. Воно обов'язково здійсниться.

- Дякую, - я із сумнівом прийняла подарунок й поквапилася додому, побажавши літній жінці щасливого Нового року.

Поспішала я з двох причин. По-перше, мене бентежила розмова з цією жінкою. По-друге, я забула зачинити двері на кухню, де в тазі залишила їжу. А це означало, що Леонід має всі шанси почати святкувати раніше потрібного.