Розділ 16. СІЛЬСЬКІ ТАЄМНИЦІ

Ближче до третьої години дня під навісом нарешті пролунав важкий, переможний гуркіт двигуна. Старенький «Транспортер» Михайловича кілька разів натужно чхнув, виплюнув у засніжене повітря хмару сизого диму і запрацював рівно, басовито, наче й не було його вимушеної нерухомості.

Фелікс виліз із-за керма, витираючи руки об шматок дрантя. Нові запчастини, які він учора привіз із міста, сіли як рідні. Михайлович, що стояв поруч, задоволено поплескав машину по міцному крилу, наче старого вірного коня.

— Ну що, майстре, на хід поставили, — Фелікс накинув куртку й застебнув “блискавку” до самого підборіддя, знову повертаючи собі вигляд суворого міського магната. — Мені час виїжджати, поки трасу не засипало. Ще маю справи в місті. Та й  Артур чекає на документи завтра з самого ранку

Він підійшов до Ксенії, яка стояла на ганку. Чоловік заліз у кишеню, дістав тонку срібну ручку й на клаптику якогось чистого бланка швидко написав кілька цифр.

— Це мій особистий номер, — Фелікс протягнув їй папірець, дивлячись прямо в очі. Його голос знову звучав залізно й сухо, але в погляді більше не було колишнього відсторонення. — Не робочий, не секретарки. Мій. Якщо Максим або його матір пронюхають, де ти, і з'являться тут хоч на горизонті — дзвони мені в будь-яку секунду. Не думай і не чекай. Зрозуміла?

Ксенія мовчки взяла теплий папірець, відчуваючи, як затиск страху всередині неї трохи послабився.

— Зрозуміла. Дякую тобі, Феліксе. За все.

Через п'ять хвилин великий чорний позашляховик Фелікса здав назад, розрізаючи кучугури, і м'яко покотився засніженою вулицею в бік міської траси. Михайлович пішов під навіс збирати залишки інструментів, а Ксенія повернулася до хати.

Вона не встигла навіть зняти хустку, як двері сіней з гуркотом розчинилися, і всередину буквально влетіла сусідка — тітка Галя. Це була огрядна, неймовірно енергійна жінка в об'ємній куфайці та яскраво-зеленій хустці, від якої за кілометр пахло свіжим морозним повітрям і непереборною допитливістю. Її очі гарячково блищали — вона явно караулила від'їзд дорогої міської машини.

— Ой, Ксюшенько, доцю, добрий день! — заторохтіла сусідка, миттєво скидаючи калоші прямо біля порога. — Я тут бачу — поїхав твій кавалер... чи то пак, знайомий? Ну й машина у нього, господи помилуй, як танк залізобетонний! Я що прибігла... Ти чайник ще не гасила? Давай-но по чашечці, бо в мене в роті пересохло, поки я через замети до тебе пробиралася!

За п'ять хвилин вони вже сиділи за столом. Тітка Галя гаряче сьорбала трав'яний чай, заїдаючи мандарином, і кожні три секунди косила оком на живіт Ксенії, який під вільною кофтою вже потроху круглився.

— Ксюш, а я чого причовгала насправді, — сусідка раптом таємниче нахилилася через стіл, ледь не вмочивши хустку в цукорницю. — Я ж спитати хотіла... У тебе соски випадково немає? Ну, звичайної такої, дитячої, гумової? Може, ти вже купляєш щось майбутньому малюкові, заздалегідь припасаєш? Бо мені смерть як треба!

Ксенія ледь не поперхнулася чаєм від такої прямоти.

— Соски? Тітко Галю, ні, я ще нічого не купувала, зарано... А вам навіщо? У вас же онуки вже до школи ходять!

Тітка Галя зплеснула руками, закотила очі й видала такий емоційний монолог, що Ксенія ледь стримувала сміх:

— Ой, Ксюхо, не питай, це ж комедія на все село! Мені тут дід Степан із третьої хати — ну той, лисий, що ходити вже не може, а клинці підбиває, як молодий півень — подарунок зробив! Залицяється він, бачте! Приволік учора ввечері в кошику... козеня! Маленьке таке, біле, вуха до підлоги, кричить на всю хату: «Ме-е-е!». Я йому кажу: «Степане, ти здурів на старість років?! Нащо мені твій цап, у мене корова недоєна і свині не годовані! Ти б мені краще мішок картоплі привіз чи дров у машину кинув!». А він стоїть, лисину чухає, зуби золоті виставив і каже: «Це тобі, Галюню, для душі, щоб ти мене згадувала, як молоко питимеш!». Яке молоко, воно ж тільки народилося, дурбецало ти старе! Та ще й цапок! Воно ж само їсти не вміє, мені його з ложечки випоювати чи що?! Я вже пів ночі з ним маюся, воно мені ковдру обісцяло, у куфайку мою заривається, маму шукає! От я й подумала — прибіжу до Ксені, вона ж міська, вагітна, точно має якусь соску в заначці, натягну на пляшку з-під ситра та й нагодую того Степанового залицяльника, щоб він сказився разом із тим дідом!

Ксенія вже просто реготала в кулак, уперше за довгі тижні сміючись щиро, до сліз. Цей абсурдний, теплий сільський побут із козенятами, закоханими дідами та сосками миттєво вивітрив із хати залишки важкого міського смогу. Вона дивилася на тітку Галю й розуміла, що життя триває — і воно прекрасне у своїй простоті.

Тітка Галя задоволено цмокнула, відставила порожній кухоль і знову зиркнула у вікно, де Михайлович саме ховав інструменти в кузню. Її обличчя вмить набуло того особливого, таємничого виразу, який буває лише у сільських пліткарок, коли вони збираються видати головну таємницю останнього триріччя. Вона нахилилася до Ксенії майже впритул, обдаючи її теплом і запахом мандаринової шкірки.

— Ксюш, а ти не знаєш, де зараз Тамара? Не казав Михайлович? Кажуть, в місто виїхала, забагатіла. Раніше. як Оленка жива була… Царство її душі, - сусідка розмашисто перехрестилася на фотографії в кутку, - то частенько сюди навідувалася. Дружили вони. Навіть при надії приїжджала - і сама,, і з чоловіком.. Ми вже думали, що помирилися вони нарешті - що їм ділити, якбатьки повмирали?. Аж тут Оленка…Таке горе,таке горе… - тітка Галя витерла сухі очі краєм хустки. А потім узагалі перейшла на шепіт:

• Кажуть, Тамара дитину втратила, як дізналася про смерть Олени. З дитинства ж дружили.. Знаєш, як воно діти бігають у селі - всі разом змалку аж до виросту.

Ксенія похолола. Вона зрозуміла, про кого говорить сусідка. Намагаючись не виказати себе і вдати байдужість жінка промовила:

• Нічого не говорив Михайлович. Та й на віщо йому слідкувати за подругою дружини? У нього самого проблем вистачало.
• Подругою дружини? - аж підскочила тітка Галя. - Аякже, подругою! Сестра це його по батькові! Правда, невизнана. Бо байстрючка. Нагуляна тобто. Ось і не визнав її Михайлів рід. Рідні, по крові, та не по закону. Історія там така, Ксюхо, що жоден твій міський серіал не зрівняється. Батько Михайловича, старий коваль Михайло, за радянських часів першим хлопцем на всю округу був. Руки золоті, сила — підкову міг розігнути. Ну й закрутив колись роман із місцевою поштаркою. Дівка молода була, дурна, закохалася... А він покрутив головою, та й одружився на іншій — на матері нашого Михайловича.