Розділ 14. ВІДБИТОК НА СТАЛІ Й НА СЕРЦІ

Михайлович розгладив папір широкою долонею. Перед очима присутніх з'явилися чіткі графічні лінії та формули хімічних сполук, а на полях чернетки старою тушшю було виведено унікальне авторське тавро майстра. Це було стилізоване клеймо у вигляді наковальні, всередині якої перепліталися літери «М» та «К». Вони не були простими друкованими знаками — літери переходили одна в одну вигадливими, гострими ковальськими вензелями, що нагадували язики застиглого полум'я. А на верхній перекладині графічного малюнка ковадла виднілася чітка, глибока зазубрина в формі розколотого залізобетонного клина.

Ксенія стояла поруч і, затамувавши подих, дивилася на розгорнутий лист

— Ці вензелі... — ледь чутно прошепотіла вона, і її голос здригнувся від шоку. — Боже мій... І ця зазубрина на верхньому краї...

Фелікс миттєво підвів на неї гострий погляд.

— Ксеніє? Що таке? Тобі знайомий цей знак?

— Михайлович... — Ксенія повернулася до старого коваля, її губи тремтіли. — Звідки на Вашому таврі цей дефект? Оця зазубрина вгорі?

— Це не дефект, дочко, — тихо й сумно відповів старий, погладжуючи шорсткий край столу. — Це мій фірмовий почерк. Багато років тому, коли я тільки викував своє перше ковадло, я випадково рубав на ньому перегартовану крицю і відбив маленький шматочок сталі на розі. На готових виробах залишався цей унікальний слід-клин. Я вирішив не шліфувати його, а переніс на графічне тавро. Це як відбиток пальця моєї кузні. Хто знає моє залізо — впізнає його з тисячі саме за цією зазубриною і вогняними вензелями.

• Тобто це ще і Ваша авторська технологія? А я до останнього сумнівалася, сподівалася, що підлість мого колишнього не настільки глибока.

— Фірма Максима... — заїкаючись, почала вона, ковтаючи сльози. — Наша компанія офіційно називається «Метал-Констракшн». Коли я прийшла туди працювати і підняла архіви 14-річної давності, на всіх перших кресленнях, ескізах, специфікаціях та технічних паспортах обладнання, які були додані до архівних справ або перших замовлень фірми, у кутку стояв саме цей штамп. Я тисячу разів бачила ці химерні вензелі й цю саму незрозумілу зазубрину на лінії! Я ще питала Максима, чому логотип такий дивний і нерівний, а він сміявся і говорив, що це просто друкарська помилка на старому кліше, яке замовив його покійний батько, коли реєстрував фірму...

Вона перевела погляд на Фелікса, потім на Михайловича, і в її великих очах застиг тваринний жах усвідомлення.

— Вони не просто вкрали Вашу технологію... Вони скопіювали Ваш фірмовий штамп разом із вашим особистим підписом і цією зазубриною! Вони навіть назву підігнали під ваші літери, щоб виправдати вензелі! Боже... Якщо технологію литва у вас вкрали... то пожежа... Тамара... Максим... Невже вони причетні до підпалу вашої кузні?!

Фелікс повільно підвівся на повний зріст. Його маска спокою на обличчі повністю зникла, поступившись місцем холодному, розрахунковому вогню хижака, який нарешті тримав у руках зброю для фінального удару. Вони з Михайловичем уже давно мали свої підозри, але без цієї заготовки з запискою всередині,і без свідчень людини, яка зсередини знала патенти Максима, довести це було неможливо. Тепер у них було все.

— Твої здогадки скоро стануть залізними фактами, Ксеніє, — тихо, але дуже вагомо вимовив Фелікс, дивлячись на пожовклу формулу з клеймом. — Вони чотирнадцять років штампували чуже ім'я, вважаючи себе безкарними. Відразу після свята Артур Валерійович отримає цей оригінал. Ми доведемо крадіжку інтелектуальної власності. А де крадіжка такої сили — там і мотив для вбивства. Ми зведемо цей рахунок до копійки.

Годинник на стіні повільно пробив дев'яту вечора. Важкий чад минулого почав потроху розсіюватися. Фелікс струснув головою, проганяючи хміль, підвівся і взяв у руки зрізану верхівку.

— Ну що... спеціалісти. Двадцять одна нуль-нуль. Час ставити дерево. Михайловичу, тримайте заготовку — тепер вона точно витримає будь-яку вагу. Ксеніє, діставай свої салати й мандарини. Ми маємо  провести цей рік і зустріти наступний абсолютно за іншими правилами.

До десятої вечора хата змінилася до невпізнання. Посеред кімнати, міцно й надійно затиснута в тій самій історичній заготовці, гордо стояла пишна новорічна ялинка. На її гілках переливалися новенькі міські іграшки, змішуючись із дешевими вогниками старої гірлянди, ніби в сьогоденні зустрілося минуле й майбутнє. На столі пахло свіжою печенею та мандаринами. Нарешті на зміну міському пафосу прийшла чиста радість. Ксенія сиділа між двома чоловіками — своїм названим батьком та Феліксом, чий опік-крило на зап'ясті під світлом гірлянди більше не здавався їй символом небезпеки. Це був символ їхньої майбутньої спільної відплати.

Недільний ранок зустрів село сліпучим, морозним сонцем. Сніг, що випав напередодні, виблискував так яскраво, що боляче було дивитися. У повітрі стояв той особливий зимовий кусючий холод, від якого миттєво перехоплювало подих.

Під старим дерев'яним навісом, засипаним важкими сніговими шапками, панувала звична робоча атмосфера. Капот старовинного «Транспортера» Михайловича був піднятий. Фелікс, загорнувши рукава теплої флісової кофти, зосереджено порпався в моторному відсіку. Його міцні руки, вкриті шрамами та кіптявою від учорашньої заготовки, спритно орудували гайковими ключами. Михайлович сидів поруч на низькому дерев'яному табуреті, подавав інструменти й тихо підказував, куди краще підлізти. Старий майстер виглядав втомленим після важкої ночі, але в його погляді більше не було тієї безнадії, що гнітила його останні чотирнадцять років.

Ксенія спостерігала за ними через напівзамерзле кухонне вікно хати. Вона притискала до грудей гарячий кухоль із чаєм, загорнувшись у пухову хустку, що стала її улюбленим осврівцем затишку і тепла.. На душі було дивно спокійно, попри страшні нічні здогадки про злочини Максима та його сім’ї. Жінка бачила, як Фелікс, цей незламний міський магнат, зараз безжально бруднив руки в мастилі, намагаючись оживити старий шматок заліза просто для того, щоб порадувати свого майстра. Усередині неї щось остаточно зсунулося.