Розділ 13. ОСТАННІЙ КЛЮЧ

Михайлович важко ступив на рипучий сніг і застиг, дивлячись у куток подвір’я. Фелікс зупинився поруч, тримаючи в руках важкі пакети з міського супермаркету. Вони обидва дивилися на ту саму стару ялину біля паркану. Величезне, майже десятиметрове дерево за чотирнадцять років розрослося, але виглядало моторошно: одна його половина була живою й густою, а інша — чорною, понівеченою, зі скелетами обпалених суків, які назавжди зафіксували в собі крик тієї фатальної ночі.

— Треба спиляти, Феліксе, — тихо, але твердо, із металом у голосі, сказав Михайлович, переводячи подих. — За стільки років вона вимахала, а стовбур гнилий з обпаленого боку. Впаде ще на хату чи на дорогу в завірюху. А тут Ксенія сама... Не дай Боже,” швидка” знадобиться, завалить єдиний виїзд. Та й спогади ці... не місце їм тут більше.

Фелікс мовчки заніс пакети на ганок, кивнув Ксенії замість вітання, а тоді розвернувся і рішучим кроком попрямував до старого сараю. За хвилину він вийшов звідти з важкою бензопилою. Його новий дорогий пуховик миттєво покрився білим інеєм. Він хотів зробити це сам, власноруч знищити цей чорний монумент їхнього спільного болю. Завивання пилки розірвало сільську тишу. Фелікс працював запекло, до судом у м'язах, скинувши куртку й залишившись у самій флісовій кофті. Нарешті потужний стовбур піддався, і з глухим, важким зітханням величезна ялина звалилася в глибокий сніг, здійнявши цілу хмару білого пилу.

Фелікс підійшов до поваленого гіганта, витер піт із чола забрудненою в смолу рукою і  на око відміряв пухнасту, пишну верхівку довжиною приблизно в півтора метра. Одним точним рухом він відсік її і поніс до хати.

Коли Фелікс, важко дихаючи, зайшов у сіни, несучи в руках розкішну новорічну красуню, Ксенія вже чекала на нього з рушником.

— Ого, яка гарна! — щиро, по-дитячому сплеснула в долоні вона. — Заносьте в кімнату! Якраз підставку для неї знайшла!

Фелікс переступив поріг кімнати, обтрушуючи сніг із джинсів, підвів очі... і закляк посеред кімнати. Хвойна верхівка вислизнула з його рук і м'яко впала на підлогу. Його погляд був намертво прикутий до важкої сріблястої заготовки в кутку біля столу, повністю відмитої від землі та багатолітньої іржі.

Таким його і застав Михайлович, який із пакетами переступив поріг. Простеживши за диким, сповненим невіри поглядом свого учня, старий коваль раптом зблід. Його сильні, загартовані руки затремтіли, пакети з мандаринами випали, і помаранчеві плоди з тихим шелестом покотилися по чистій підлозі. Михайлович безсило опустився на лавку біля порогу, важко хапаючись рукою за груди.

Ксенія злякано зойкнула і миттєво кинулася до старого, опускаючись перед ним на коліна й стискаючи його холодні долоні.

— Михайловичу, що з вами? Вам погано?

Старий важко ковтнув повітря, дивлячись на неї з невимовною ніжністю, і тихо промовив:

— Нічого, дочко... Усе добре.

Це просте, хрипке «дочко» вдарило Ксенію в саме серце. Світ навколо неї на мить зник, і вона миттєво перенеслася у свій далекий яблуневий сад дитинства. Їй шістнадцять років. Картина абсолютного щастя: літо, бджоли гудуть у гілках, пахне солодкою падалицею, а вона сидить на старій дерев'яній гойдалці й малює у блокноті свої перші ескізи будинків. Тоді, напередодні кожного Нового року, вона загадувала лише одне бажання — щоб тато просто підійшов, міцно обійняв її за плечі й сказав, що пишається нею. Але батька ніколи не було поруч, його холодна байдужість випалювала все зсередини. І ось тепер, у цій закинутій сільській хаті, посеред зими, перед нею сидів чоловік, у чиєму єдиному слові було стільки справжньої батьківської теплоти, скільки вона не бачила за все життя…

 - Майстре! - голос Фелікса миттєво привів жінку до тями.  Ксеніія кинулася до крану, подала старому води й злякано запитала, що їх так знервувало.

Але чоловіки її вже майже не чули. Вони, наче під гіпнозом, рухалися до столу, біля якого на підлозі стояв шматок металу. Фелікс повільно опустився на одне коліно перед знайденим циліндром.

— Це вона? — запитав Фелікс, не вірячи своїм очам.

— Вона... — тихо підтвердив Михайлович.

Фелікс різко підвівся, підійшов до одного з принесених пакетів, дістав пляшку горілки. взяв з полички  чарку й без зайвих слів налив повну. Потім поглянув на майстра. Михайлович не зводив очей з металу. Фелікс мовчки дістав другу чарку. наповнив її й подав Михайловичу.. Вони випили залпом, не моргаючи й не потребуючи закуски. Алкоголь миттєво вдарив у голови, розганяючи кров і руйнуючи залізну маску Фелікса. Михайлович важко видихнув, і його закам'янілі плечі вперше за чотирнадцять років трохи опустилися. Його місце було тут, на цьому попелищі, яке раптом почало оживати.

Коли міцний алкоголь трохи розігнав кров, Фелікс уперше заговорив про те, що було лише в його спогадах:

— Я шукав її, майстре... Тієї ночі. коли все палахкотіло, я схопив цю залізяку, щоб збити замок на дверях кузні й витягти Олену з дітьми. Там усе було в диму, вогонь палив мені руки. Я гатив, поки пальці не заніміли. А коли зрозумів, що пізно... я в божевіллі жбурнув її кудись у темряву. Я думав, вона згоріла. Я ж беріг ту, другу частину технології, яку ви мені віддали перед пожежею! Сховав її у свою першу викувану статуетку фенікса, що тепер у кабінеті стоїть. Ви тоді відмахнулися, сказавши, що нічого не вийде без третьої частини, яку ви сховали в циліндр. А ця клята заготовка весь цей час лежала під найближчою до дому ялиною...

Михайлович слухав учня, прикривши очі рукою. Потім заговорив він:

— Я знав, як з'єднати цей сплав, Феліксе. Це формула надміцного архітектурного литва. Але коли я втратив Олену, мені здалося, що вогонь забрав і мій розум. Я забув, куди вона закотилася в ту ніч.

Ксенія переводила погляд з одного чоловіка на іншого, намагаючись зв'язати почуте. Її архітектурний розум гарячково чіплявся за кожне слово про технологію.

— Зачекайте... — тихо промовила вона, підходячи до столу. — Ви говорите про три частини технології надміцного литва? Сплаву з глибоким сріблястим відливом?