Розділ 9. ПЕРШІ СВІДКИ ТА АРОМАТ ХЛІБА.

Коли позашляховик Фелікса важко викотився з подвір'я, у хаті запанувала тиша. Ксенія вже встигла вимити тарілки після кулішу й розкласти на полиці кілька сухарів. Раптом у двері тихо, але настирливо постукали.

На порозі стояла невисока, моторна жіночка років шістдесяти в кудлатій хустці, зав'язаній на потилиці «по-заводському», і в яскравому вовняному жилеті поверх куфайки. У руках вона обережно тримала стару літрову банку, накриту паперовою серветкою.

— Ой, доброго здоров’’ячка! — бадьоро защебетала гостя, з порогу стріляючи очима по кутках. — А я дивлюся — дим із димаря йде, машина така страшна, велика стоїть... Думаю, дай зайду, перевірю, чи Михайлові дрова не сирі. На ось, дочко, яєчок домашніх принесла, свіжі, ранкові, тільки з-під курей! Десяток акурат. Вагітним воно поживність дає, я ж бачу, що ти при надії.

— Дякую, — здивовано посміхнулася Ксенія, приймаючи банку. — Проходьте. Я Ксенія.

— А я баба Нюра, сусідка через три хати! — жіночка спритно проскочила в світлицю, ніби випадково зачіпаючи поглядом дубовий стіл. — Ксенія, значить... Красиве ім'я, міське. А ти ж Михайлові хто будеш? Племінниця? Чи п'ята вода на киселі? Бо Михайло ж тут років чотирнадцять не зимував.

— Я просто знайома. Михайлович дозволив мені перебути тут свята.

— Знайома, кажеш... — баба Нюра хитро примружилася, наближаючись до Ксенії майже впритул. — А той, чорнявий, що на джипі приїхав? Ох і бугай, плечі — во! Очі — ух, циганва чиста! Це ж Фелікс, учень Михайлів, так? Він до тебе приїхав? Виходить, ти Феліксова... е-е-е... половинка? Чи, може, начальниця його з міста? Бо в селі казали, що Фелікс тепер великий пан, заводи має! Надовго ти до нас? Корову купувати не думаєш? У Петровича якраз телиця продається, недорого віддасть!

Ксенія ледве стримала сміх від такого кулеметного допиту.

— Ні, корову я поки не планую. І Феліксу Едуардовичу я не половинка. Ми просто... працюємо над одним великим проєктом.

— Проєктом, — смачно перекрутила баба Нюра, розв'язуючи хустку на шиї, бо в хаті було спекотно. — Знаємо ми ці проєкти. Спочатку проєкт, а потім он… дитинка під серцем росте! Ладно, діло молоде. Фелікс — хлопець гарячий, але затятий, Михайло з нього людину викував. Тільки ти, Ксюшо, з ним обережніше, бо він як розлютиться — залізо руками гнути може.

Раптом обличчя баби Нюри втратило всю свою веселість. Вона озирнулася на вікно, перевіряючи, чи не повертаються чоловіки, і притишила голос до таємничого шепоту:

— Ти дівка хороша, бачу. Михайло поганих у хату не пустить. Ти от про пожежу питала? Марфа в магазині плела, що Фелікс підпалив? Не вір їй, Марфа дурна, як качка. Я ж у ту ніч не спала, у мене якраз корова телилася. Чула, як машина якась гурчала на вигоні, на початку під'їзду до кузні. Не наша, міська, бо тиха така. А потім, коли вже палахкотіло, я бачила, як від хати в бік лісу тінь бігла. Висока така постать, худа. Фелікс тоді з Михайлом двері ломами вибивали, щоб вискочити! Точно тобі кажу — міські то були вовки. Михайлові креслення шукали. Я і слідчим казала. Та тільки хто ж мені повірив? Слідів не залишилося. Що затоптали, що вода з “пожежки” залила. А на вечір сніг ліг..

У Ксенії всередині все захололо. «Висока постать». Тамара Михайлівна? Ні, неможливо. вона ж була в той момент у пологовому. Тоді хто? 

Баба Нюра швидко зав'язала хустку назад, почувши далекий гуркіт мотора.

— О, повертаються соколи! Ну, я побігла, Ксюшо. Яєчка звари, жовток там — золото чисте! — і сусідка миттєво вискочила за двері, розчинившись у білому мареві подвір'я.

Чоловіки зайшли в хату через кілька хвилин. Фелікс тримав шкіряну папку з підписами, його обличчя після відвідин цвинтаря було блідим і застиглим, наче викуваним з інею.

— Ксеніє Сергіївно, документи оформлені, — сухо промовив він, не дивлячись їй в очі. — Я повертаюся в місто. Справи не чекають.

Михайлович, струшуючи сніг біля порогу, важко зітхнув:

— Поїдеш, сину, поїдеш. Дорогу за твоїм джипом трохи пробило, то я своїм «коритом» якраз за тобою слід у слід і пройду, бо інакше до вечора застрягну під лісом. Але, Феліксе... глянь-но моє авто спочатку. Учора, як з міста їхав, щось так стукало в двигуні, гупало, а зранку спробував завести — глухо. Навіть стартер не крутить. Подивишся?

Фелікс роздратовано сіпнув плечем, але відмовити майстру не зміг.

— Добре. Давайте ключі.

Наступну годину Фелікс провів у засніженій повітці, де стояв старенький «Транспортер» Михайловича. Цинічний міський магнат у дорогому темно-сірому костюмі безжально закатав рукава білосніжної сорочки, оголюючи міцні, загартовані руки з опіком-крилом. Спроба завести машину з «прикурювача» від його джипа нічого не дала — двигун лише важко й натужно робив короткий оберт і знову затихав.

Технічний досвід підказав, що проблема серйозна. Фелікс дістав ліхтарик, розкрутив пластиковий кожух розподільника запалювання і заліз пальцями глибоко під блок циліндрів. Виявилося, що через сильні морози та старість лопнув текстолітовий бігунок розподільника, а заклинений шків генератора повністю порвав ремінь приводу, заблокувавши колінчастий вал. Без нової деталі цей шматок заліза не завівся б навіть під страхом смерті. Руки Фелікса були повністю в чорному мастилі, під нігті забилася сажа, а на підборідді залишився темний слід, але в його очах уперше за день з'явився той самий азартний, дикий блиск коваля, який приборкує матерію.

— Усе, майстре, приїхали, — важко дихаючи парою, сказав Фелікс, витираючи руки старою ганчіркою. — Генератор заклинило, бігунок розсипався. Треба замовляти нові запчастини в місті. Кидайте машину тут. Поїдете зі мною в моєму салоні.

— Ну, що ж поробиш... — Михайлович хитро примружився. — Значить, на наступні вихідні приїду вже з деталями. Якраз Новий рік буде. Зустріну свято у своїй хаті... Ксюшо, ти ж не проти компанії старого на Новий рік?

— Я буду тільки рада, Михайловичу, — тепло відповіла Ксенія, яка якраз вийшла на ганок, итирабчи руки об старенький фартук. — Але перед дорогою ви обов'язково мусите поїсти. Заходьте.