Розділ 8. ВОГНЯНІ СПОГАДИ

Я стояв біля цвинтарного паркану, по коліно в снігу, і дивився на дві могили. Тут усе було іншим, не таким, як на інших ділянках сільського цвинтаря. Замість простих дерев'яних хрестів височіли два розкішні, витончені ковані хрести. Оградка, маленький столик і лавочка поруч — усе це ми з Михайловичем виковували разом, вкладаючи в розпечений метал усю нашу невимовну скорботу. Кожна лінія заліза тут дихала болем і вищою майстерністю. Я повільно підійшов і поклав білі хризантеми на залізний столик. Тонкі пелюстки миттєво здригнулися від крижаного вітру.

Опік на зап’ясті під золотом годинника більше не свербів. Він палав. Цей шрам завжди оживав саме тут, повертаючи мене в ту страшну ніч чотирнадцятирічної давнини, яку я намагався поховати на самому дні своєї пам'яті.

Це було акурат під Новий рік. Мені щойно виповнився двадцять один. Того вечора ми з Михайловичем засиділися в кузні допізна — закінчували складне, термінове замовлення, роздмухуючи міхи до червоного. Олена кілька разів визирала з хати, тримаючи на руках чотирирічну донечку, і кликала нас вечеряти. Вона сміялася, її кругла по-вагітному постать світилася таким затишком... На кухонному столі вже чекав її фірмовий яблучний чай із корицею.

Ми з Михайловичем тоді сильно посварилися прямо біля горна. Я, гарячий напівциган, кричав, що нам треба брати масштабні контракти в місті, будувати велику компанію, бо наші ковальські креслення вартували мільйони. А майстер лише спокійно хитав головою: «Залізо, Феліксе, не любить поспіху й жадібності». Я розлютився. На знак протесту відмовився йти в хату на вечерю, заявивши, що лишуся ночувати тут, у кузні, на лавці біля ковадла. Михайлович, зітхнувши, залишився зі мною — не хотів залишати палкого учня наодинці з образою. Це нас і врятувало.

А серед ночі кузня раптом наповнилася задушливим чорним димом.

Коли ми з криком вискочили на подвір'я, хата вже палала, як смолоскип. Хтось підпалив її ззаду, прямо під стріхою. Вогонь гудів розлюченим звіром, і через шалений вітер полум'я миттєво перекинулося на кузню, відрізаючи нас від єдиного входу в дім.

Я ніколи не забуду той крик. Крик Олени з-за зачинених, заблокованих ззовні віконниць хати. Вона кричала моє ім'я чоловіка, моє ім’я, а я... я нічого не міг зробити. Я кинувся до палаючого ганку хати, намагаючись виламати залізну клямку дверей, яку майстер колись викував у формі спіралі. Вона була розпечена до білого кольору. Саме тоді, коли я голими руками схопився за цей метал, залізо впіклося в моє зап'ястя, назавжди випалюючи це кляте крило. Шкіра плавилася, біль був пекельним, але я продовжував битися в стіну.

Михайлович діяв як безумець. Він знайшов важкий ковальський молот, зніс палаючі двері й кинувся всередину цього пекла. Я за ним. І там…не пам’ятаю…Він шукав їх у вогні, сам горів, тліла його борода... Я задихався від диму, але коли стеля хати з тріском обвалилася, поховавши під собою Олену, малу донечку і так і не народжену дитинку, Михайлович вискочив назад, тримаючи на руках мене — обгорілого, напівпритомного. Їх не знайшов. Вогонь затис їх у кутку далекої кімнати, шансів на порятунок не було. Михайлович врятував мене, але втратив сенс життя …

На ранок, коли попіл ще димів, слідство встановило: підпал.  Сільські кумасі вже шепотілися за нашими спинами. Вони згадали мою циганську кров, згадали нашу сварку з Михайловичем через гроші й креслення. бо у селі і в стін є вуха... Одразу поповзли чутки, що це я підпалив усе з жадібності. Офіційне слідство швидко встановило мою непричетність — Михайлович став моїм залізобетонним алібі, адже ми кожну секунду до початку пожежі були разом у кузні. Юридично я був чистий.Згодом цей підпал просто списали на якогось безхатька, який замерз по дорозі до Глибокого — мовляв, заліз погрітися чи помститися, з нього вже не спитаєш. Справу закрили.

 Але село не зважало на закони. Для них я залишився вовченям-підпалювачем. Я й сам наполовину вірив, що проклятий, бо якби не моя гординя, ми б вечеряли в хаті й вчасно помітили підпал... Цей комплекс провини став моєю в'язницею на чотирнадцять років. Справжніх підпалювачів так і не знайшли…

Я виплив із цього спогаду, важко ковтнувши крижане повітря. Михайлович стояв поруч, поклавши свою важку мозолясту долоню мені на плече. Він нічого не говорив. Він усе знав, бо пережив цей біль разом зі мною.

Я подивився в бік села, де за пагорбом ховалася його хата. Там зараз сиділа Ксенія — жінка з родини тих самих міських акул, через яких, як я тепер підозрював, і виникло те страшне полум'я. Коло замикалося. І тепер я точно знав, що не заспокоюся, поки не дізнаюся, хто саме чотирнадцять років тому підійшов до хати з факелом.