Розділ 7. КОВАЛЬСЬКИЙ СТРИЖЕНЬ

Розділ 7. КОВАЛЬСЬКИЙ СТРИЖЕНЬ

Фелікс.

Я тиснув на газ, відчуваючи, як важкий позашляховик натужно реве, прориваючись крізь суцільну білу стіну. Суботній ранок після п'ятничної завірюхи видався сліпучо-білим і морозним. Хуртовина вщухла, але залишила по собі такі замети, що Глибоке здавалося відрізаним від усього світу. Двірники ледве зчищали намерзлий лід із лобового скла, а на екрані мультимедіа вже годину світилося глухе, майже зневажливе: «Немає мережі».

Повна ізоляція. Інформаційний вакуум.

Я міцніше стиснув обтягнуте дорогою шкірою кермо, так що аж пальці побіліли. Навіщо я сюди їду, та ще й у вихідний? Навіщо піддався на наполегливі вмовляння Артура Валерійовича? Наш найкращий корпоративний юрист, цей хитрий вовк сімейного права, перед моїм виїздом буквально заблокував мене у дверях мого ж кабінету:

— Феліксе Едуардовичу, справу завели ще тиждень тому, і в понеділок зранку суддя розглядатиме наше клопотання про арешт рахунків компанії Максима. Без її особистих підписів на оригіналах додатків до ліцензії нам відмовлять у забезпеченні позову. Вони знову викрутяться. Нам потрібні ці папери вже в неділю ввечері. Зв'язку з селом немає, доведеться вам з'їздити одним днем.

І ось я тут. Пробиваюся крізь стихію ради жінки, яку бачив лише раз у житті. Чергова примхлива міська лялька, яка чотирнадцять років жила на всьому готовому, а тепер, коли чоловік знайшов собі молодшу, прибігла плакатися до мого майстра. Мене дратувала її слабкість у моєму кабінеті, але найбільше муляло те, що майстер пустив її у свій ковчег. У дім, куди навіть я заходив із трепетом.

Машина вискочила на пагорб, і сонце різануло по очах, вихопивши з-під снігу знайомі контури. Серце зробило важкий, болючий кульбіт.

Закинута кузня. Точніше, те, що від неї залишилося. Чорні скелети стін, поховані під чистими кучугурами. Рівно чотирнадцять років. День у день. До Нового року рівно вісім днів, і цей час завжди випалював мені душу.

Я мимоволі зняв праву руку з керма і поправив манжету сорочки, де під золотим корпусом годинника сліпо нило зап'ястя. Мій опік-крило. Старий шрам раптом почав нестерпно свербіти. Село досі шепочеться, що це я підпалив кузню. Нехай шепочуться. Мій цинізм — це мій щит. А Максима та його матір я розірву в судах не тому, що мені шкода Ксенію. А тому, що борги минулого мають бути виплачені.

Позашляховик важко загальмував біля паркану хати майстра. Навколо панувала оглушлива сільська тиша, порушувана лише ритмічним, глухим звуком десь із заднього двору — хтось по-хазяйськи рубав дрова, скинувши куртку попри мороз. Я взяв зі штурманського сидіння шкіряну папку з документами, вийшов у замет і впевнено попрямував до ганку. На ходу я вже вибудовував у голові сухий, жорсткий тон розмови: «Ось документи, Ксеніє Сергіївно. Підпишіть тут і тут. У мене бізнес-план».

Я штовхнув важкі дубові двері, навіть не стукаючи. Вони піддалися з тихим рипом, і я переступив поріг, готовий побачити розгублену міську дамочку, яка тремтить від холоду в кутку.

Але я застиг на місці, так і не вимовивши жодного слова.

У хаті було неймовірно тепло. Масивна піч палахкотіла живим вогнем. На столі стояли залишки вчорашньої вечері, пахло свіжим житнім хлібом і кислим лимоном. Але найстрашніший удар чекав на мене попереду.

За дубовим столом сиділа вона. Ксенія Сергіївна. Її пряма постава, спокійний обличчя і... сіра пухова хустка на її плечах.

Хустка моєї Олени.

Світ навколо мене на секунду хитнувся. Ця жінка, дружина мого ворога, сиділа в одязі моєї загиблої прийомної матері, і в її великих, спокійних очах не було жодного сліду колишньої паніки чи міських сліз. Вона дивилася на мене так, ніби чекала на мій приїзд. Ніби це вона була господаркою цього дому, а я — випадковим гостем.

Залізна маска бізнес-хижака, яку я вибудовував чотирнадцять років, раптом дала першу, глибоку тріщину.

— Доброго дня, Феліксе Едуардовичу, — її голос пролунав тихо, але в ньому не було колишнього тремтіння. — Несподівано. Що Вас сюди привело?

— Ваші підписи, — сухо відрізав я, проходячи до столу й навмисно роблячи важкі кроки, щоб заглушити внутрішній голос, який кричав, що я переступаю межу чогось забороненого. — Артур Валерійович наполіг. Без оригіналів додатків у понеділок ми не зможемо повністю перекрити кисень компанії вашого чоловіка.

Вона мовчки кивнула, взяла ручку й обережно підсунула папери до себе. Я спостерігав за її пальцями — вони не тремтіли. Вона підписувала документи впевнено, наче виносила вирок. У цей момент я вперше зловив себе на думці, що майстер не помилився. У цій жінці справді був стрижень, викуваний не з міського глянцю, а з чогось значно міцнішого.

Двері хати знову рипнули, впускаючи хмару пари й Михайловича. Старий тримав у руках оберемок дров, обличчя його було червоним від морозу й важкої праці.

— О, Феліксе, приїхав таки, — Михайлович м'яко всміхнувся у вуса,складаючи дрова біля печі. — А я якраз доріжку до старої кузні розчищатиму. Ксюша попросилася туди сходити, подивитися... Каже, архітектору й дизайнеру цікаво глянути на стару кладку та коване залізо. Нехай провітриться, їй корисно. А ми з тобою... з'їздимо, сину.

Я хотів був щось додати, але лише перехопив шкіряну папку з її свіжими підписами.

— Поїхали, — коротко кинув я. На Ксенію намагався більше не дивитися.

Через десять хвилин мій важкий позашляховик уже повільно пробивався крізь замети до сільського цвинтаря. Михайлович сидів поруч на пасажирському сидінні, мовчки дивлячись на дорогу. Між нами на консолі, загорнутий у цупкий папір, лежав скромний букет білих хризантем. Я купив їх ще в місті. Улюблені квіти Олени. Чотирнадцять років тому я обіцяв приносити їх їй щороку, і цей ритуал був єдиним, що досі зв'язувало моє теперішнє сите, залізобетонне життя з тим хлопчиком у вогняній сорочці, чия душа згоріла на цьому самому попелищі.

Михайлович довго мовчав, розглядаючи білі пелюстки, що різко виділялися на тлі дорогої темної шкіри салону. А потім косо поглянув на мене й тихим, наче байдужим голосом запитав: