Розділ 1. ЗРАДА

• Отже ж!- з досадою подумки вигукнула я сама до себе, намагаючись визволити тонкий підбор чобітків із зливної решітки. - І навіщо, питається, ти їх одягала? Ну, новий контракт, ну, ресторан, ну, передноворічна атмосфера… Чи мало їх було в твоєму житті за ці чотирнадцять років? Ксеніє, тобі тридцять чотири! Ти ж не дівчинка, щоб піддаватися внутрішнім спокусам! Саме твоє вміння прораховувати наслідки наперед, терпляче будувати стратегії допомогли поставити фірму на ноги. Це ж твої ідеї були основою вашого бізнесу. Ти ж директор зі стратегії! А свою стратегію не прорахувала! Взула ці чобітки в таку відлигу!

Десь на периферії мозку єхидний внутрішній голосок тут же заперечив:

• Ідеї твої, а гроші - Максима!
• Не Максима, - я з зусиллям смиконула ногою і набойка сказала мені “До побачення”. - А його батьків! Ми обидва починали з одного старту на студентській кухні!
• Ага, - не вгамовувався голосок. - А гроші все одно з його сім’ї. Він же - генеральний директор!
• Цить! - наказала я внутрішньому голосу. - Я, він… Є ми. І далі будемо. Сьогодні порадую його нашим новим… проєктом, - я щасливо посміхнулася. - Тепер у нас з’явиться дитинка! Пора. Ми міцно стоїмо на ногах. Новий договір гарантує успішну роботу фірми на 2 роки наперед. Тож.. ура Максимовичу!

Що це буде хлопчик, я не сумнівалася. Хотіла подзвонити Максимові з ресторану під нашим офісом, запросити на обід і за обідом повідомити, що збираюся відійти від справ на якийсь час. Чекати не було сил. Хотілося бути для нього в цей момент найчарівнішою в світі! Адже звичку чотирнадцяти років, прожитих разом, ніхто не відміняв. От тут, піддавшись пориву, я і взула ці чобітки. А тепер що? Доведеться їхати додому і перевзуватися. Добре, що недалеко. Час теж іще дозволяє. Максим лише за годину має звільнитися з онлайн наради з регіоном.

Авто з шашечками довезло мене до елітної новобудови за якихось п’ятнадцять хвилин. Попросивши водія дочекатися, я попрямувала почищеними доріжками до красивих вхідних дверей, оздоблених авторськими кованими візерунками ручної роботи. Не прості люди живуть в цьому будинку. Вміють цінувати прекрасне! І підтримувати це прекрасне вміють. Як ось наш Михайлович. Він не тільки чистить сніг, але і троянди обрізає, і навіть прищепи зробив на маленькі сливки в кутку двору та поставив там крихітну лавочку на двох. Завжди привітний. лагідний і… непомітний.

В задумі я піднялася на свій п ‘ятий поверх. Звичними рухами відімкнула двері. Наша трикімнатна простора квартира зустріла мене не очікуваною тишею, а протяжним жіночим стогоном.

Від несподіванки в мене зашуміло у вухах, різко закалатало серце. Я ступила крок уперед  і ледь не полетіла на підлогу, вчепившись в останній момент за стійку ростового дзеркала. Опустивши погляд, побачила під ногами жіночий чобіток. На шпильці, ще вищій за мою. 

І в цей момент почула чоловічий приглушений рик.

Я стояла, не в змозі відчепити пальці від полірованого дерева, не в змозі зійти з чужого чобітка, що звивався зараз під моєю шпилькою, наче гадюка. Десь, всередині мене, звучав несміливий шепіт про те, що, може, комусь стало зле, може,  Максим дав ключі другові… Але той самий мій єхидний голосок сумніву голосно кричав: “Ти сама в це віриш?” Ковтнувши повітря миттєво висохлими губами, я відчепила здерев’янілі пальці  і ступила крок уперед.. ще крок.. вперед, до руїн свого щастя. І тут почула, як у вхідних дверях, замкнених мною,  повертається ключ.

• Ксеніє?!
• Тамаро Михайлівно?!

Наші зі свекрухою здивовані вигуки пролунали одночасно. І на мить прийшло полегшення. Це все ж непорозуміння. Ось і свекруха тут. Не може ж це бути таким збігом обставин! А потім різко обпекла думка: Максиму погано. Чоловік подзвонив свекрусі, і вона приїхала. Боже! Але не встигла я вимовити ні слова, як погляд гості гострою стрілою метнувся повз мене до дверей спальні, де, обмотавши стегна простирадлом, стояв Максим. А потім в серце влучили адресовані йому слова: 

-А де Алінка?

- Я тут, тітонько Томо, - пролунав ніжний дівочий голос з-за Максимового плеча.- Зараз… Ой!

Тендітне створіння шатенистого типу  визирнула зі спальні, зав’язуючи поясок шовкового халатика. Не мого халатика. Значить, її. Значить, тут уже і її халатик, Значить, вони вже деякий час… Її “ой” було адресоване мені. Не свекрусі. Створіння не здивувалося. А Тамара Михайлівна… Вона знала! Нудота жовчним клубком підкотила до горла. Затиснувши рота рукою, я рвонула до ванної кімнати. В голові билася лише одна думка: ”Дитина!” Моя дитина! Вже моя - і тільки. Як так?! Вони всі знали! 

Я піднялася з підлоги і нахилилася над раковиною. Вмитися. Хоч щось зробити. Так хотілося б думати, що це сон, що я прокинуся зараз від рідних  дотиків Максима. Але той самий єхидний голос в голові бухав кувалдою: “Не сон. Зрада”. “Зберися”, - суворо наказала я собі і вийшла з ванної кімнати.

На кухні чулися голоси. Чужих чобітків уже не було. Я попрямувала на ватяних ногах до виходу, і в цей час з бічних дверей кухні випливло це…це…Стоп!

• Алінко! - Тамара Михайлівна наздогнала дівчину. - Тримай ключі. Почекай мене в машині.

Шатенка нахабно посміхнулася і, ледь не зачепивши мене плечем, вийшла з квартири.

Я зайшла на кухню. На ту саму кухню, де ми стільки разів із Максимом засиджувалися ледь не до світанку, шліфуючи черговий проєкт. На кухню, де стільки разів планували святкування успішних угод. На кухню, де мріяли про дитину…

Максим стояв біля вікна спиною до дверей і курив. Він дуже рідко брав цигарку, лише в найбільш стресові моменти. Свекруха стояла, спершись спиною на кухонний острів. Я схилилася на одвірок, пронизуючи поглядом чоловіка:

• Максиме…
• Ксеніє! Не починай! - різкий окрик Тамари Михайлівни був, наче купа снігу за шиворот із гілки, що впала від гучного крику ворони. - Що ти хотіла? Максим - ще молодий успішний, багатий чоловік. Звісно, що йому по статусу поруч потрібна така ж дівчина! А ти?!
• А що я? - мій голос був хрипким від непролитих сліз і тихим, але не дрижав. Сил говорити голосно не було.
• Подивися на себе! Вже підстаркувата баба, яка навіть… - свекруха окинула мене гидливим поглядом і зупинилася на чобітках, що досі були на мені, - … на підборах не навчилася ходити!