Розділ 6. ВОВЧЕНЯ

Але потрібні докази. Одного пожовклого від часу зошита з емоційними записами загиблої жінки замало для суду чи великого розслідування. Потрібні неспростовні факти, залізобетонні аргументи, які Артур Валерійович зможе перетворити на юридичну зброю. Та злість, що ще хвилину тому палала в моїх грудях, раптом трансформувалася в холодний, чистий спокій стратега. Я точно знала: я їх знайду. Але не сьогодні.

Сьогодні був вечір п'ятниці. До Нового року залишалося рівно вісім днів — свято випадало якраз на наступні вихідні. За вікном густішала зимова темрява, а хуртовина, що розігралася з новою силою, заживо ховала село під наметеними кучугурами. Дороги на Глибоке напівзамело: тепер сюди, мабуть, проїде хіба що відчайдушний професіонал на потужному позашляховику, який не боїться загрузнути в глушині. Але всередині хати панували затишок і благодатне тепло. Велика білена піч, яку я так ревно вчила розпалювати, тепер тихо й лагідно потріскувала сухими сосновими дровами, розливаючи по світлиці аромат хвої та спокою.

Організм, який нарешті відпустив нищівний токсикоз, вимагав простої, але ситної їжі. Я взялася готувати нескладну вечерю. На важку чавунну пательню, що лишилася від Михайловича, я хлюпнула трохи олії й висипала дрібно нарізану цибулю та шматочки підкопченого сала, які знайшлися в сільпо. За хвилину хатою розійшовся такий запаморочливий, рідний аромат, що шлунок солодко стиснувся. У невеликий чавунець я налила води, кинула дрібку солі й засипала жовту, як сонце, пшоняну крупу. Повільно помішуючи майбутній “куліш” дерев'яною ложкою, я спостерігала, як каша густішає, вбираючи в себе тепло вогню. Поруч на столі вже чекав свіжий сірий хліб із залізної хлібниці, глибока миска для куліша та великий кухоль гарячого чаю з лимоном. Ця проста їжа здавалася мені зараз смачнішою за будь-які делікатеси з елітних ресторанів, де ми з Максимом святкували підписання контрактів.

Дивлячись на пару, що піднімалася над чавунцем, я мимоволі посміхнулася, згадавши інший іспит на міцність. Заметені дороги й думки про «професіоналів за кермом» витягли з глибини пам'яті спогад про те, як я вчилася керувати автомобілем і здавала на права.

Це було років сім тому. Якраз день фінального іспиту з водіння в сервісному центрі. Того ранку я мала надважливу ділову зустріч із великим інвестором, тому, звісно, була одягнена, що називається, з голочки: строгий костюм і ті самі чортові шпильки — високі, тонкі, які Максим так любив бачити на мені під час світських виходів. Ми домовилися, що Максим під'їде прямо до сервісного центру і привезе мені з дому зручні кросівки, які я заздалегідь приготувала. Без змінного взуття сідати за кермо навчального авто на іспиті було чистим самогубством.

Я приїхала вчасно. Стояла неймовірна літня спека. Час спливав, моя черга наближалася, а Максима не було. Телефонний дзвінок розставив усе на свої місця. Огидний, солодкавий голос свекрухи в слухавці повідомив, що Максим не приїде. Тамарі Михайлівні терміново знадобилося, щоб син відвіз її на манікюр, і Максим, як слухняний хлопчик, просто розвернув машину, начхавши на мій іспит. «Нічого, Ксюшенько, здаси наступного місяця, куди тобі поспішати?» — прорекла мені в слухавку свекруха.

Коли інспектор назвав моє ім'я, я підійшла до машини на своїх одинадцятисантиметрових підборах. Чоловік у формі лише подивився на мої ноги, зітхнув і категорично похитав головою:

— Дівчино, я вас не допущу. Ви в цьому взутті педалі не відчуєте. Це порушення техніки безпеки. Перездача за два тижні.

Усередині мене тоді щось обірвалося. Стільки тижнів навчання, теорія, практика, безсонні ночі...

— Я здам боса! — випалила я, хапаючись за ручку дверей. — Я вмію босоніж, я відчую педалі!

— Не дозволено, — відрізав інспектор і закрив журнал.

Я вийшла на ганок сервісного центру. Навколо ходили люди, сміялися, хтось хвалився новеньким посвідченням. Образа й усвідомлення того, що Максим знову вибрав примху матері, а не мене, душили горло. Різким, злим рухом я розстебнула ремінці, скинула кляті шпильки й босими ногами ступила на ганок.

Асфальт під літнім сонцем був розпечений до червоного. Він буквально палав. Я йшла по ньому до зупинки громадського транспорту, несучи туфлі в руках, і кожен крок відгукувався диким болем у стопах. Мені здавалося, що я йду по розпеченому вугіллю, шкіру пекло, але я не прискорювала крок і не плакала. Саме тоді, на тому гарячому міському асфальті, в моїй голові чітко, наче молотом по ковадлу, вибилася одна єдина думка: «Я все одно здам. Наступного разу. Але надіятися в цьому житті треба лише на себе. Тільки на себе». Через два тижні я приїхала в кросівках і здала іспит без жодної помилки. І з того дня вже сідала за кермо сама. Хоча і не завжди. А дарма, ох, дарма…

Я здригнулася, повертаючись до реальності хати. Куліш уже трохи охолов, а в кутку кімнати надійно й тихо світилася лампадка під фотографіями Олени та маленького Фелікса.

Я опустила погляд на свій живіт, який під просторим вовняним светром Михайловича вже злегка округлився.

— Ми виберемося, малюку, — тихо прошепотіла я в тишу кімнати. — Дороги замело, але ми вміємо ходити босоніж по вугіллю. Нас ніщо не зупинить.

Тишу вечора розірвав натужний, хрипкий звук двигуна. Крізь морозні візерунки на вікні я  побачила, як важко перекочуючись через напівзаметені кучугури, до хати пробивається стареньке, побите життям авто. Це був Михайлович. Він зайшов у хату, обдавши світлицю хвилею морозного повітря, важко тупаючи чобітьми й струшуючи сніг із кудлатої шапки. Старий виглядав утомленим, але його очі потеплішали, коли він побачив розпалену піч і накритий стіл. З собою він привіз цілий клунок — по-батьківськи турботливо зібрані смаколики для вагітної: солодкі мандарини, домашній сир і баночку малинового варення. Але головним подарунком було дещо інше. Михайлович обережно дістав із глибини сумки й простягнув мені важку, неймовірно м'яку пухову хустку сірого кольору.