Розділ 5. СТАРІ СІЛЬСЬКІ ТАЄМНИЦІ

Всередині хата Михайловича нагадувала старий ковчег, де час зупинився багато років тому. Згодом зовнішній холод за кілька днів моєї самотності тут трохи відступив — я навчилася вправно розпалювати масивну білену піч, яка тепер дихала в кімнату сухим, затишним теплом. Тут усе було міцним, зробленим на віки, без жодної пластикової чи сучасної дрібниці.

Простір ділився на велику світлицю та кухонний куток. Стіни, вибілені вапном, тримали на собі важкі соснові сволоки — товсті стельові балки, які від часу потемніли й стали майже чорними. Меблі були суто чоловічими, рубленими: широкий дубовий стіл посеред кімнати, довгі лави вздовж стін і масивна скриня, закована в залізні смуги. Повітря просочилося запахом сухих дров, хвоєї, що заглядала у вікна з лісу, та легким, ледь відчутним духом старої кузні — металу й окалини, який, здавалося, в'ївся в саму деревину цього дому. Михайлович скрізь залишив слід свого ремесла. Навіть найпростіші побутові речі тут були витвором ковальського мистецтва. Важкі залізні клямки на віконницях, закручені химерними спіралями; кочерга та рогачі біля печі, викувані у формі застиглих залізних лілій; і масивні свічники на столі з грубого, фактурного заліза зі слідами важких ударів молота. Метал не здавався тут чужим чи холодним, він органічно вростав у дерево, тримаючи цей дім докупи, наче залізний кістяк. У кутку, під вишитим рушником, який уже встиг трохи пожовтіти від часу, висіла велика дерев'яна рамка під склом. У ній було зібрано кілька старих чорно-білих фотографій. На одній із них, з посірілими краями, посміхалася молода красива жінка у світлій хустці, яка тримала на руках маленьку дівчинку з кумедними кісками. Поруч стояв сам Михайлович — ще молодий, широкоплечий, із густою чорною бородою, гордо поклавши руку на залізние ковадло. На їхніх обличчях було стільки спокійного, чистого щастя, що в мене защеміло в серці.

Окремо, трохи осторонь, висіла інша картка. На ній був підліток років чотирнадцяти — худий, серйозний, із диким, наляканим поглядом спідлоба та з міцно стиснутими кулаками. Хлопчик стояв біля Михайловича в замасленому шкіряному фартуху. Юний, ще зовсім зелений…  Фелікс. На його обличчі не було й сліду нинішнього ситого бізнесового скепсису — лише запеклість дитини, яка пройшла крізь пекло.

Я проводила пальцями по склу над цими обличчями, вдивляючись у їхні очі, і розуміла: ця хата зберігає таємницю, яка змінила життя моїх рятівників назавжди.

На третій день мої міські запаси сухарів остаточно закінчилися. Токсикоз трохи відпустив, поступившись місцем голоду, тому довелося збиратися до єдиного в селі магазину. Сільпо зустріло мене теплом від нагрітого залізного конвектора, запахом свіжого хліба, копченої ковбаси та прального порошку.

За прилавком стояла повна жіночка у в'язаному синьому жилеті, а біля вітрини з крупами перешіптувалися двоє місцевих кумочок у теплих хустках. Варто було мені переступити поріг, як усякі розмови вщухли. Три пари очей миттєво вп'ялися в мій міський пуховик.

— Доброго дня, — ніяково привіталася я, підходячи до прилавка. — Мені, будь ласка, буханець сірого, пакет молока і пачку вівсянки.

Продавчиня повільно потягнулася за хлібом, не зводячи з мене допитливого погляду.

— Доброго, дочко, доброго... А ти ж чия будеш? Щось я тебе в Глибокому раніше не бачила. До кого приїхала на зиму глядячи?

— Я від Михайловича, — тихо відповіла я, намагаючись не привертати зайвої уваги. — Перезимувати в його хаті попросилася.

Жіночки біля круп синхронно охнули і перезирнулися. Продавчиня застигла з хлібом у руках, а її брови злетіли вгору.

— Від Михайла? — подала голос одна з кумушек, худа й гостроноса дівка Марфа, підходячи ближче. — Оце так новинá... Скільки років хата пусткою стояла, як той замок привидів. Михайло ж після тієї страшної біди сюди ні ногою, тільки на цвинтар зрідка приїздить. То ти, виходить, якась родичка його? Чи, може, того... Фелікса знаєш?

— Я просто знайома, — ухильно відповіла я, відчуваючи, як усередині прокидається професійна цікавість архітектора до людських історій. — А що за біда тут сталася? Михайлович мені нічого не розповідав.

— О-о-о, дівчино, та тут таке було, що досі у селі моторошно згадувати! — охоче підхопила друга кума, огрядна Ганна, задоволена, що знайшла вдячні вуха. — Чотирнадцять років тому акурат під Новий рік хата його і кузня палахкотіли так, що пів неба було червоним! Дружина його, Олена, і донечка маленька... прямо там, у вогні й залишилися. Михайло ледь сам не згорів, коли малого Фелікса з полум’я витягав. Тільки Фелікс тоді живим і лишився.

— То була чиста випадковість, — сухо відрізала продавчиня, ляснувши пакетом молока по прилавку. — Піч у кузні стара була, іскра впала на солому — от і зайнялося. Проводка там ще царська стояла.

— Та яка випадковість, Степанівно, не мели дурниць! — махнула рукою Марфа, аж очі заблищали від азарту. — Усі в селі знають, що то підпал був! Михайло тоді найкращим ковалем на три райони вважався, до нього такі люди на дорогих машинах за кованими воротами та меблями приїздили — страх згадати! Казали, що то помста якогось авторитета з міста, якому Михайло замовлення в строк не віддав. От бандити червоного півня й пустили.

— Е ні, дівчата, ви не туди гнете, — таємниче понизила голос Ганна, озираючись на двері магазину, ніби нас хтось міг підслухати. — А ви згадайте, як той малий Фелікс, учень його, перед самою пожежею з Михайлом сварився? Фелікс же сиротою був, вовченям приблудним, Михайло його з жалості в кузню взяв, усього ремесла навчив. А хлопець гордий, грошей хотів. От і шепотілися в селі, що це малий підпалив, бо хотів сам хазяїном кузні стати чи креслення якісь ковальські вкрасти, щоб у місті фірму відкрити! Дивіться самі: зараз Фелікс у місті великий начальник, у шовках ходить, джипи міняє, а Михайло — простий сторож при ньому. Хіба ж це не дивно? Чуже нещастя комусь та й принесло багатство...

Ці слова застрягли мені в голові, наче гострі скалки. Фелікс? Підпалив кузню свого вчителя? Знищив його сім'ю заради наживи? Перед очима миттєво поплив образ кованої статуетки Фенікса з його кабінету — масивного, злого птаха, що вирвався з вогню. «Ні, цього не може бути, — закричала моя інтуїція. — Фелікс жорсткий, але не вбивця»