Розділ 4. ПРАВО НА КРИЛА І СХОВИЩЕ ДЛЯ ДУШІ

Ранок зустрів мене тишею та запахом старої деревини й сушених трав. Я прокинулася на вузькому дивані у квартирі Михайловича, кілька секунд не розуміючи, де перебуваю. Спогади про вчорашній день накотили важкою хвилею: зрада Максима, крижаний погляд свекрухи, зачинені скляні двері офісу Фелікса, дивовижний яблучний чай, який повернув мені сили. 

І телефонний дзвінок:

• Ксеніє Сергіївно? Це Артур Валерійович, глава юридичного департаменту фірми “Крафт Сталь”. Вам зручно зустрітися зі мною завтра об 11 по Вашому питанню? .

Звісно, мені зручно. До зустрічі ще 3 години. 

Я знов поринула в спогади про вчорашній день.

… У кімнаті пахло яблучним чаєм і Феліксом. Я обережно піднялася і підійшла до столу. Фенікс кликав. Мої пальці, розпарені й гарячі від порцеляни, торкнулися шорстких, темних крил птаха. Контраст був миттєвим — крижаний, безжальний метал обпік шкіру своїм холодом, ніби перевіряючи мене на міцність. Я повільно провела пучками пальців по гострих залізних пір'їнах, повторюючи лінії чужого удару молота. І саме в цю секунду крізь густі хмари пробилося скупе зимове сонце. Гострий, блідий промінь розрізав напівморок кабінету і впав точно на стіл, підсвітивши місце, де мої гарячі пальці торкалися замерзлого заліза. На мить здалося, що на стику двох температур — мого живого тепла і загартованого металу — спалахнула справжня, вогняна іскра. Вона на секунду засліпила очі, відбившись від глянцевої поверхні столу, і зникла, залишивши після себе дивне відчуття: Я відняла гарячі пальці від залізного крила Фенікса, але відчуття іскри, яка щойно спалахнула в моїх очах, не зникло. Воно переросло у дивну, майже залізну впевненість.Залізо прийняло мене. Пробудження почалося. Зимове сонце знову сховалося за хмари, повернувши кабінету Фелікса його звичний суворий напівморок. Я поставила порожню чашку на стіл, глибоко вдихнула і вийшла за двері, де на мене вже чекала секретарка…

Це було вчора, а сьогодні… Я озирнулася навколо.

Оселя Михайловича була такою ж, як і він сам — простою, суворою і позбавленою будь-якого сучасного глянцю. Звичайна однокімнатна хрущовка, але всередині вона більше нагадувала житло самітника або стару майстерню, куди випадково поставили меблі. Тут не було шпалер у квіточку чи яскравих килимів. Стіни, пофарбовані у стриманий сіро-бежевий колір, здавалися майже голими, якби не кілька полиць із темного дерева, заставлених книжками про металургію та сушеними пучками лісових трав.

У кутку кімнати стояв той самий вузький диван, на якому я прокинулася, застелений жорстким вовняним пледом карпатської роботи. Поруч — стара платяна шафа, яка тихо рипіла від кожного подиху протягу. Повітря тут було особливим: воно пахло чистотою, старою деревиною, легкою гіркотою полину та ледве помітним, застарілим мастилом. Жодного натяку на міську метушню — у цих стінах час ніби сповільнював свій біг.

Але серцем цієї самотньої чоловічої оселі була маленька кухня.

Тут панував ідеальний, майже військовий порядок. Жодного зайвого посуду на поверхнях, лише важка чавунна пательня на плиті та порцелянові кружки. Та мою увагу одразу прикував предмет, що велично височів по центру обіднього столу.

Це була кована залізна хлібниця.

Вона була виконана у формі масивної скрині з грубого, майже чорного металу. На її кришці чітко проглядалися сліди важких ударів молота, а кути були скріплені масивними заклепками. На важкому металі не було жодних делікатних візерунків — лише сила, застигла у формі. Коли Михайлович відчиняв її, важка залізна кришка глухо й авторитетно рипіла.

Помітивши мій заворожений погляд на цей витвір ковальського мистецтва, старий ледь помітно посміхнувся у свої сиві вуса. Він дістав звідти полотняну серветку з буханцем житнього хліба і тихо, але вагомо промовив:

— Дивуєшся, Ксюшо? Думаєш, навіщо залізу хліб берегти? А я тобі скажу... Хліб — він від людей із залізним характером. Тільки той, хто знає, як гнути залізо, стерпіти спеку і вистояти під ударами долі, по-справжньому розуміє ціну хліба. Земля і метал не люблять слабких. Вони виховують характер. І хліб у такій скрині ніколи не зацвіте. Він там загартовується, як і ми з тобою…

Коли я тихо прочинила двері кімнати, з кухні донеслося важке зітхання та брязкіт чайника. Михайлович якраз повернувся зі свого нічного чергування на охороні об'єкта. Він виглядав утомленим, з глибокими зморшками біля очей, але коли побачив мене, його суворе обличчя трохи пом'якшало.

За кілька хвилин ми вже сиділи за старим дерев'яним столом. Нам обом було не до їжі. Михайлович після нічних змін ніколи не снідав — лише пив міцний, майже чорний чай без цукру. А мене... мене знову наздогнала та сама нудота, яка останні два тижні вивертала все всередині. Початковий токсикоз через стрес став просто нестерпним. Дивитися на їжу я не могла, тому лише міцно стискала пальцями гарячу чашку, намагаючись заспокоїти шлунок і рвучке дихання.

Михайлович мовчки спостерігав за тим, як блідне моє обличчя при кожному погляді на хліб. Він усе зрозумів без слів, але делікатно промовчав, лише підсунув ближче до мене тарілку з нарізаним лимоном.

— Тобі треба поїхати з міста, Ксюшо, — раптом глухо промовив старий, дивлячись у свою чашку. — Тут Максим і його нишпорки не дадуть тобі дихнути. Почнуть тиснути, шукати зустрічей, шантажувати. Тобі зараз... не можна нервувати. Маєш до кого податися? Батьки, близькі подруги?

Я гірко похитала головою, вдихаючи кислий аромат лимона.

— Нікого, Михайловичу. За чотирнадцять років життя з Максимом я розгубила всіх друзів, бо вся моя орбіта крутилася лише навколо його сім'ї та їхньої фірми. Батьків уже немає. Та й... я просто хочу побути на самоті. Щоб ніхто не ліз у душу. Хочу сховатися туди, де мене ніхто не знає.

Старий замовк. Він довго крутив у руках важку порцелянову кружку, ніби зважував якесь складне рішення. Нарешті він підвів на мене свої мудрі, сумні очі.