Розділ 3. ЗАЛІЗНИЙ ФЕЛІКС

Я побачила його відразу. Чоловік середнього зросту із надзвичайно широкими плечима стояв спиною до дверей і дивився на місто, що розгорталося за панорамним вікном двадцятого поверху. Навіть дорогий, бездоганно пошитий темно-сірий костюм не міг приховати його справжньої природи. Під цупкою тканиною піджака вгадувалася залізна, лита статура людини, яка звикла до важкої фізичної праці, а не до м'якого крісла директора.

Але найбільше вражали його руки. Коли я відчинила двері, чоловік стояв, заклавши їх за спину, і я мимоволі затамувавала подих. Великі, широкі долоні з міцними, вузлуватими пальцями. Це були руки майстра. Руки, в яких міг би злітати важкий молот над  розпеченим залізом. Шкіра на них здавалася грубою, а вздовж сухожиль перекочувалися тугі, наче сталеві троси, м'язи. Коваль. Сучасний будівельний магнат, який колись починав із роздмухування міхів у гарячій майстерні. Тепер ставало зрозуміло, чому він із такою повагою назвав двірника Михайловича «майстром» — вони були людьми одного ремесла.

Кабінет Фелікса виглядав точнісінько як його господар — заворожував і водночас тримав на жорсткій відстані. Тут панував вивезений за рамки стандартних офісів стиль, де кожен елемент дихав первісною силою, розкішшю та суворим розрахунком.

Простір будувався на контрасті темного, майже чорного дерева мореного дуба, яким були оббиті стіни, та важкої натуральної шкіри насиченого молочного відтінку. Меблі не мали зайвих прикрас, лише прямі, рубані лінії, що підкреслювали залізну дисципліну власника. Повітря пахло дорогим тютюном, кедром і чимось невловимим — так пахне розпечений метал, який щойно опустили в холодну воду. Багаторічна звичка миттєво оцінювати ситуації дала про себе знати. Одного уважного погляду мені вистачило, аби зчитати господаря цього простору. Головними акцентами кабінету стали дві стихії, інтегровані в інтер'єр з особливим цинізмом та смаком бізнес-хижака. Уздовж однієї зі стін безшумно стікала вода по стіні з чорного сланцю. Цей штучний водоспад створював ледь чутний природний шум, який мав би заспокоювати, але в поєднанні з напівмороком кімнати лише додавав напруги. Навпроти шкіряного дивана в стіну був вмонтований сучасний біокамін. Довга лінія живого вогню за загартованим склом відкидала на стіни довгі, хижі тіні від язиків полум'я. Але мою увагу прикувало дещо інше. На масивному робочому столі Фелікса, поруч із надсучасним монітором, стояла річ, яка абсолютно вибивалася з цього хайтек-мінімалізму.

Кована статуетка Фенікса.

Вона була викувана вручну з грубого, темного заліза. Жодних витончених ліній — кожен удар молота застиг у металі, створюючи відчуття неймовірної ваги та болю. Крила птаха були розправлені у відчайдушному, майже лютому зльоті, а пір'я виглядало гострим, наче леза ножиць. Метал не блищав, він був матовим, зі слідами окалини, ніби цей птах щойно вирвався з реального, пекельного вогню, загартувавшись у ньому назавжди. У самій фактурі заліза відчувалася рука старого майстра — дика, нестримна сила, яка ніяк не в'язалася з гладким глянцевим світом сучасних юристів Фелікса. Я дивилася на цього залізного птаха, і мені здавалося, що між ним, Феліксом і моїм власним життям є якийсь таємний, ще не розплутаний мною зв'язок.

Коли чоловік злегка поворухнув правою рукою, манжета сорочки зачепилася за масивний корпус дорогого хронометра. На мить з-під ремінця годинника визирнуло зап'ястя, і я помітила дивну мітку на шкірі. Це був старий, глибокий опік у формі розправленого крила — наче розпечена вогняна лють колись випалила на його тілі силует крихітного птаха, що злітає вгору. Фелікс поправив манжету, ховаючи шрам під холодним золотом годинника, і повільно повернувся до мене.

З мого першого кроку в кабінет пройшло кілька секунд, а здається, промайнуло все життя.

Погляд Фелікса був важким і холодним, наче необроблене залізо. Я відверто йому не сподобалася. Чоловік окинув мене швидким, оцінюючим поглядом, затримавшись на моєму правому чоботі, де злетіла набойка, на розпатланому волоссі та блідому обличчі. Для нього я, мабуть, виглядала черговою примхливою міською дамочкою, яка прибігла жалітися на сімейні чвари.

— Сідайте, Ксеніє Сергіївно, — пролунав той самий низький, владний голос із телефона. Він не запропонував мені чаю чи кави, у його тоні зчитувалося єдине: я тут лише тому, що він пообіцяв Михайловичу. — Майстер сказав, у вас проблеми з корпоративними юристами Вашого чоловіка. У вас є п'ятнадцять хвилин. Я слухаю.

Я пройшла до шкіряного крісла, намагаючись ступати на носок, щоб не цокати голим металевим штирем підбора по дорогому паркету. Сіла, випрямивши спину, і відкрила сумку. Але щось усередині мене раптом почало зрадницьки кришитися. Я була виснажена. Останні години пролетіли як у тумані, адреналін, який тримав мене в таксі, стрімко падав. На його місце накочувався дикий, звірячий голод і всепоглинаюча втома. Гормони, які й так вирували через вагітність, остаточно взяли верх над моїм залізним самоконтролем стратега. У горлі застряг гарячий клубок.

— Наша фірма... ми будували її чотирнадцять років, — почала я, але голос здригнувся. — Максим архітектор, я дизайнер. Усі великі контракти...

І тут сльози просто бризнули з очей. Великі, гарячі, некеровані. Я затиснула рота рукою, ненавидячи себе за цю слабкість у цю саму мить. Не смій! Не плач перед ним! — кричала я собі, але плач переріс у глухі, безсилі ридання. Я просто розплакалася прямо перед залізним Феліксом, закриваючи обличчя долонями.

Фелікс різко насупився. Мої сльози не викликали в нього співчуття — вони його розлютили. Він терпіти не міг жіночої істерики у своєму робочому кабінеті. Чоловік важко зітхнув, закрокував по кабінету, і кожне наближення його широкої фігури здавалося мені грозовою хмарою.

— Я так і знав, — роздратовано кинув він, навіть не намагаючись приховати жорсткість. — Михайлович занадто добрий до людей. Я керую комерційною імперією, Ксеніє Сергіївно, а не кабінетом психотерапії! Якщо ви прийшли сюди плакати за зрадником-чоловіком...