Піти чи не піти?

               Минув тиждень після тренінгу, і несподівано я отримала смс від Назара. Він пропонував зустрітися за кавою, поговорити про мої кар’єрні цілі, бо зауважив, що я була однією з найзацікавленіших слухачок на його виступі. Я погодилася, майже не замислюючись, хоча пропозиція виглядала трошки дивно, та й жодних амбітних кар’єрних цілей я поки не мала. Але хіба не про це я мріяла в вечір тренінгу, коли біля нас була ще сотня людей? Мій ненормальний депресивний стан погіршувався з кожним днем і, можливо, саме ця зустріч зможе мене врятувати, відкриє нові перспективи, просто трошки оживить. Це не була звичайна зустріч із бізнес-консультантом, і я це відчувала. Якби в мене залишилася бодай одна подруга, мабуть, я попросила би пораду, і, мабуть, мені б запропонували подумати десять разів, чи варто йти на побачення з одруженим? Я би сказала, що це просто ділова зустріч. А що як він мені запропонує вакансію в своїй фірмі? Тоді б вони мені сказали, щоб подумала, чи випадково я не хочу втекти від самотності і загубитися в першому-ліпшому? Але подруг не було і капати мені на мозок було нікому. Тож я, звичайно, пішла. Що мені втрачати, як і так нічого не маю?..

                В цій кав’ярні я була вперше. Ми зустрілися біля неї о сьомій ввечері, у суботу. Всі знали тут Назара, всі усміхалися йому і знали, яку каву йому приготувати до того, як він зробить замовлення. Кав’ярня мала два рівні і Назар запросив мене піднятися на другий:

                 - Там затишніше, – з усмішкою пояснив він і подав мені руку перед підйомом на сходинки.

                 Не впевнена, що діловій розмові аж так необхідний затишок, але я не сперечалася. Вперше за довгий час я вдягла довгу зелену сукню і вклала своє довге руде волосся легкою хвилею. Нові слабо мерехтливі тіні, легкий блиск на губи – і я задоволена своїм відображенням в кожному дзеркалі, яке зустрічала на шляху. Чорні високі чоботи на підборах – це взагалі було взуття з якогось позаминулого життя, бо в шлюбі останнім часом я їх не взувала, ми нікуди не ходили, а на роботі дрес-коду не було. Після розставання мені довго було фіолетово на мій зовнішній вигляд. Тим паче, що я майже нікуди не ходила. До того ж дуже забила на сон. Звідси, між іншим, й синці під очима, що сьогодні були ретельно замасковані тональним кремом.

                На другому рівні дійсно було затишно. Була напівтемрява. Лунала тиха музика. Ми сіли біля вікна, запорошеного штучним снігом, за яким миготіло вогнями вечірнє місто, а сильні пориви вітру розхитували гілля, скидаючи останнє листя з оголених дерев. Назар галантно забрав мій верхній одяг і повернувся до мене. На ньому був теплий стильний светр темно-синього кольору. Я не розуміла, як спілкування з малознайомою людиною може бути настільки комфортним і легким. Не було незручних пауз, не було миті, коли б ми довго підбирали слова, як це часто буває на перших зустрічах двох незнайомців.

            За кілька годин розмов про роботу ми раптом – але так само гармонійно і ніби так і має складатися наша бесіда – зачепили особисте. Слова стали глибшими, відвертішими. Хоча ми пили тільки каву, але в середині було гаряче, ніби після кількох келихів вина. Ми вийшли з кав’ярні на холодну вулицю і пішли гуляти просто куди ноги несуть. Назар розповів, що він одружений, але давно нещасливий у шлюбі. Дружина втратила інтерес до нього, і, здається, вони більше співмешканці, ніж пара. Вони бізнес-партнери і для підтримання іміджу компанії важливо підтримувати видимість щасливого шлюбу. Щось у цих зізнаннях зачепило мене – моя власна історія болю й розчарування раптом знайшла відгук у його словах. Не очікувала, що можу відкритися йому, але слово за словом я розповіла про своє майбутнє розлучення і про те, як нахабно і раптово моє серце було розбите. Про те, як неочікувано я відчула багато болю, хоча вважала, що давно маю тільки байдужість в стосунку до чоловіка. Я розказала навіть про ті кляті труси в тазику і волосся по всій квартирі. Назар слухав, крокуючи поряд, і подекуди уважно вглядаючись в мої очі, і сама його присутність здавалася мені абсолютно природньою, все так, як має бути: якщо доля існує, це точно вона.

             В той вечір ми дійшли прямо до моєї нової домівки, яку я вже встигла трохи прикрасити штучним ялинковим гіллям і іншими штуками з китайських сайтів, що мали принести святковий настрій у квартиру і в моє серце. Було до біса холодно. Грудень впевнено вступав у свої права. Я знала, що це взагалі не розумно, не виховано і доволі ризиковано, але я втомилася заперечувати те, що відчувала до цього чоловіка з глибокими карими очима і неймовірною усмішкою, те, в якому емоційно збудженому стані знаходжуся весь цей вечір. І запросила в гості на чай. А Назар погодився.

              Крім чаю в мене майже нічого не було. Я швиденько зробила нарізку з сиру і насипала в тарілку горішків, поламала шоколадку на шматочки. До цього чудово б пасувало вино, але в цій квартирі в мене ще багато чого не було, не тільки вина. Зате були різдвяні декорації і мерехтіла золота гірлянда, розтягнута мною вздовж стіни під стелею. Ми з Назаром сиділи на кухні навпроти одне одного і продовжували розмову. Стрілки на годиннику перевалили за північ і ми згадали про комендантську годину. Ми поглянули на мою студію, де кухня плавно перетікала в спальню з одним-єдиним ліжком, і почали сміятися, що дурні.

                - Здається, у нас залишається тільки один вихід, - сказав Назар, припинивши сміятися. І довго подивися на мене.

                Я витримала його погляд, схиливши голову трішки набік, усмішка ще не зійшла з мого обличчя. В його очах я вже не бачила нічого, що б нагадувало зелений прапор. Я бачила полум’я, я бачила чорний вогонь. І мені це було потрібно. Спиною пробігли сироти, але стало ще гарячіше, ніж було в кав’ярні. Я машинально скинула волосся з плеча на спину. Тоді Назар піднявся зі стільця і підійшов до мене, не відводячи погляду ані на мить. Я піднялася йому назустріч і відразу опинилася в його міцних руках. Я відчула великі долоні на моїй талії. Потім вони слизнули нижче, Назар зазирнув в мої очі, ніби шукаючи там дозволу або принаймні реакції. І він її отримав. Мої руки схопили його за обличчя і притягнули до себе. Я поцілувала його так, ніби від цього залежало моє життя: швидко, жадібно, забуваючи дихати. І згадуючи, як жити. Його губи були смачні: вологі, солодко-солоні, ідеальні для мене. Бажані.