Мене звате

Дрібний дощ продовжував крапати, знебарвлюючи залишки сірого міста. Перехожі, мов зграя безкрилих птахів, крокували на роботу, потупивши погляд в землю й мріючи про карафку гарячої кави зі старого потертого автомата. Сонце здавалось брудною плямою на важкому свинцевому небі. “А все насправді виглядає ще більш депресивним, ніж крізь вікно автівки” – міркувала Ольга, обережно минаючи чергову калюжу й водночас ледь ухиляючись від хлопчини, який біг назустріч. “Певно, на навчання поспішає!” – посміхнулась жінка. Її комфортну автівку ще вчора позичила сестра і, як завжди, забула повернути.

- Олюсю, сонце моє, вибач! Не можу приїхати, ніяк не можу! День, лише один день! Замов таксі або ж попроси когось! – виправдовувалась у слухавку Маша.

- Добре, але це востаннє, коли ти…

- Моя ти чарівна! Обожнюю, обожнюю, обожнюю! – перебила Ольгу сестра й завершила розмову, поки та не змінила думку.

- І тобі гарного дня! Ось так…

Кілька днів тому Ользі виповнилось тридцять та зі святом вирішила позмагатись ще одна новина – підвищення у посаді. Тепер жінка стала головним редактором модного журналу “Summer”. Теплі (й не зовсім) вітання від друзів та колег досить таки набридли, а бажана відпустка відкладалась на невизначений термін. А на додаток – бридка погода, брудний тротуар та штурхани від незнайомців. До входу в метро залишалось лиш кілька кроків, коли ще один перехожий зачепив ліктем Ольгу і вона впустила на землю парасольку, яка ніяк не допомагала у боротьбі з туманом. Подумки лайнувшись, жінка нахилилась за парасолею, що відкотилась до стіни, і тієї ж миті зустрілась поглядом з хлопчиськом, який сидів на шматку картону. Миттєво майнула думка: “Зараз почне просити на хлібину!”. Вона спробувала зневажливо на нього поглянути і в цю ж мить в її душі щось зламалось.

Худорлява фігурка дитини здавалась занадто тендітною та вразливою на тлі нескінченного виру людей. Маленька статуя невідомого скульптора, на яку накинули обріз мішковини, аби захистити від руйнівного сусідства навколишнього світу. Біля ніг хлопчика не було ні таблички, ні шапки для милостині, він не співав сумних пісень, не просив. Обійнявши себе руками, просто сидів та дивився крізь миготливий ритм життя, відсторонившись від ґвалту. Його обличчя було живим втіленням людської байдужості і тільки очі – глибокі, темні, сумні очі відображали стражденну душу.

Ольга не могла відвести погляду від хлопчика – маленький магнітик притягував до себе, запрошував відчути та розділити самотність. Забувши геть про все, вона підійшла до дитини та присіла поряд на брудний тротуар, підперши долонями підборіддя. Навколишній світ відійшов на задній план, а чобітки та черевики перехожих відбивали останні акорди пісні життя, сповненого радості та тепла. Єдиним джерелом чогось насправді справжнього був хлопчик, який сидів поряд, занурений у спостереження за вічним двигуном людської байдужості. Ольга злегка здригнулась, коли тепла долонька хлопчика торкнулась її руки – вона не встигла зреагувати, як дитина зникла в темному тунелі метро. Тиха та пригнічена жінка повільно поверталась додому…

Кілька тижнів поспіль Ольга приходила на те ж місце, проте хлопчика так і не зустріла. Годинами вона стояла біля сірої стіни, в очікуванні справжнього живого дива, яке пробудило її душу, а потім вирішила діяти. Вона зупиняла безпритульних та розпитувала про дитину, яку зустріла біля метро:

- Його очі… Такі очі… Ти повинен його знати! – продовжувала повторювати жінка черговому хлопчиську, проте у відповідь лунав лиш сміх. Змирившись з безнадійністю своїх пошуків, Ольга спитала востаннє:

- Ти знаєш хлопчика? Він біля метро сидів, не благав, не плакав… Просто сидів й дивився.

Дівчисько сьорбнуло носом, потягнуло короткі рукави зношеної рожевої кофтини й промовило:

- Ааа, так ви Сміття маєте на увазі?

- Та яке сміття, про що ти кажеш! Хлопчик із темним волоссям. Хлопчик…

- Зара покажу. Він ж дебіл у нас в дитбудинку – це ми його так назвали. Сидить, мовчить, тріщиться.

Ольга ледве стрималась аби не подарувати ляпас нахабній дівчинці.

- Відведи мене до нього! – суворо наказала жінка.

- Та невже він щось поцупив? – здивувалась мала. – Ото пройдисвіт!

За двадцять хвилин вони зупинились біля високої моторошної будівлі. Напис при вході повідомляв, що гостей вітає сирітський дім “Сонечко”. Вузькі коридори були пофарбовані синьою масляною фарбою, стерта підлога жахливо скрипіла при кожному кроці. Брудний вказівний палець дівчиська вказував на коричневі двері і Ольга, не звертаючи більше на неї уваги, увійшла до кімнати. Чотири стареньких ліжка, ледь прикриті жовтими ковдрами, самотньо стояли біля білої стіни. Дві тумбочки, одне дзеркало та кривий умивальник довершували благенький інтер’єр. На фоні вікна, розташованого навпроти дверей, вимальовувалась знайома фігура хлопчика, який обіймав себе руками. Він не почув кроків Ольги, яка повільно наблизилась до дерев’яного стільчика, на якому він сидів. Жінка обережно торкнулась долонею коротко стриженої голови дитини, погладила його по плечу, а потім присіла поряд. Не відводячи погляду від вікна, хлопчик щось дістав із кишені та простягнув Ользі. Вона розгорнула зім’ятий клаптик паперу і ледве спромоглась прочитати крізь сльози виведені на ньому слова…