Глава 2

Дорогою додому Вероніка разів п'ять діставала картку Мирослава із сумки.

Вона більше не світилася.

Звичайний шматок цупкого паперу зі сріблястим знаком.

Якби не власна рука, яка кілька хвилин тому сяяла золотом, Вероніка вже переконала б себе, що зустріла дорогою якогось дивака.

«Ви відьма».

Ну звісно.

Двадцять три роки вона була звичайною людиною, а сьогодні раптом стала відьмою.

Цікаво, диплом філолога тепер узагалі має якусь цінність чи його можна урочисто обміняти на мітлу?

Вероніка сховала картку й відчинила двері квартири.

— Я вдома!

— На кухні! — відгукнулася Олена.

Вероніка роззулася й пішла на голос.

За столом сиділа Аліна з ноутбуком. Поруч лежали розгорнутий зошит, телефон і чашка, в якій, судячи з усього, чай давно охолов.

— Нарешті, — сказала Аліна. — Я вже думала, тебе покупці взяли в заручники.

— Майже.

— Що сталося?

— Нічого.

Аліна примружилася.

Вероніка знала цей погляд.

— Не дивись на мене так.

— Як?

— Наче зараз залізеш мені в голову.

— Якби могла, уже залізла б. Ти дивна.

Вероніка мало не розсміялася.

Якби Аліна знала, наскільки невдало сьогодні вибрала вислів.

Олена поставила перед нею тарілку.

— Їсти будеш?

— Буду. Дякую.

— А руки помити?

— Мені двадцять три.

— І що? У двадцять три бруд до рук уже не пристає?

— Добре, добре.

Ця буденність раптом здалася Вероніці неймовірно приємною.

Тітка свариться через немиті руки. Аліна робить щось для університету. Максим ще не повернувся.

Ніяких відьом.

Ніяких чаклунів.

Ніяких віщунок.

Вероніка пішла до ванної.

Увімкнула воду, підставила руки під струмінь і завмерла.

На правій долоні на мить спалахнула тоненька золота лінія.

— Ні.

Світло зникло.

— Навіть не думай.

Вона вимила руки й повернулася на кухню.

— Ти з ким там розмовляла? — запитала Аліна.

— Із собою.

— Все настільки погано?

— Ти навіть не уявляєш.

Вероніка сіла за стіл.

Олена подивилася на неї уважніше.

— На роботі щось сталося?

— Ні.

— Тоді після роботи?

Вероніка підняла голову.

— Чому ти так вирішила?

— Бо я тебе знаю.

Ось у цьому й була проблема життя з людьми, які виховували тебе майже з дитинства.

Вероніка взяла виделку.

Можна було розповісти.

«Тітко Олено, сьогодні за мною йшов сорокап'ятирічний чаклун, бо літня віщунка сказала йому, що я відьма».

Ні.

До цього речення вона ще не була готова.

— Просто якийсь чоловік ішов за мною.

Олена відразу відклала ложку.

— Що?!

Аліна відірвалася від ноутбука.

— Він тебе чіпав?

— Ні. Я сама до нього підійшла.

— Навіщо?! — одночасно запитали Олена й Аліна.

— Щоб спитати, чого він за мною йде.

— Вероніко!

— Я була біля магазину, там люди ходили. І телефон тримала в руці.

— І що він хотів? — запитала Аліна.

Вероніка замислилася.

— Запросити мене... в одну організацію.

Аліна повільно закрила ноутбук.

— Це стає дедалі цікавіше.

— Нічого цікавого.

— Яка організація?

— Неважливо.

— Секта?

Вероніка ледь не вдавилася.

— Чого ви всі сьогодні про секти?!

На кухні стало тихо.

— Хто «всі»? — запитала Олена.

— Ніхто.

— Вероніко.

— Я пожартувала.

Олена явно не повірила.

У дверях почувся звук ключа.

— Тато прийшов, — сказала Аліна.

За хвилину на кухню зайшов Максим.

— Усім привіт.

— Привіт, — відповіла Вероніка.

— А чого ви такі серйозні?

— За Веронікою якийсь чоловік стежив, — одразу повідомила Аліна.

— Аліно!

— Що? Це правда.

Максим перестав усміхатися.

Довелося розповісти все ще раз.

Ну, майже все.

Без відьом.

Коли вечеря закінчилася, Вероніка втекла до своєї кімнати раніше, ніж родичі встигли придумати ще десяток запитань.

Вона зачинила двері й сперлася на них спиною.

На стіні висіло те саме дзеркало.

Тріщина проходила майже через усю поверхню.

Вероніка підійшла ближче.

Учора вона навіть не задумалася над цим.

Просто дзеркало.

Просто тріснуло.

Таке буває.

Напевно.

Вероніка витягнула з сумки картку.

— Ну і що мені з тобою робити?

Сріблястий знак спалахнув.

— Я не до тебе зверталася.

На картці почали проступати літери.

Вероніка мало не випустила її.

«Завтра. 18:30».

Нижче з'явилася адреса.

— Серйозно?

Ще один рядок:

«Єфросинія чекатиме».

Вероніка кілька секунд дивилася на напис.

— А якщо я не прийду?

Літери зникли.

Натомість з'явилися нові.

«Це ваш вибір».

Вероніка фиркнула.

— Хоч хтось тут це розуміє.

Картка знову стала звичайною.

Вона поклала її на стіл.

Ні.

Нікуди вона не піде.

Завтра встане, піде на роботу, продаватиме книжки й житиме так само, як жила до сьогодні.

Вероніка почала переодягатися.

За спиною щось дзенькнуло.

Вона обернулася.

Тріщина на дзеркалі стала довшою.

— Тільки не це.

Ще одна тонка тріщина поповзла склом.

Вероніка завмерла.

Тріщина зупинилася.

Вона подивилася на картку.

Потім на дзеркало.

Знову на картку.

— Я лише поговорю з нею, — сказала Вероніка. — Це не означає, що я вступаю у вашу Спілку.

Сріблястий знак на картці коротко спалахнув.

Вероніка примружилася.

— І не треба так радіти.