Глава 1

Вероніка Кришталь вийшла з книгарні майже о сьомій. Ноги гуділи після цілого дня, проведеного між полицями, а перед очима досі миготіли обкладинки.

Остання покупчиня хвилин двадцять обирала між двома детективами, потім вирішила не брати жодного й запитала, чи немає в них «чогось такого, щоб і про кохання, і страшно, і магія, але щоб не фентезі».

Вероніка запропонувала три книжки.

Жінка пообіцяла подумати й пішла.

Тепер Вероніка хотіла тільки додому.

Вона написала Аліні, що вже закінчила роботу, сховала телефон у сумку й попрямувала знайомою дорогою.

За кілька хвилин їй здалося, що хтось іде слідом.

Вероніка озирнулася.

Чоловік років сорока з лишком. Темна сорочка, звичайні джинси. Нічого особливого. Побачивши, що вона дивиться, він навіть не відвів погляду.

Дивно.

Вероніка пішла далі.

Біля переходу зупинилася на червоне світло. Чоловік теж зупинився.

Перейшла дорогу.

Він — за нею.

Звернула праворуч.

За хвилину він знову був позаду.

Тепер це вже не скидалося на випадковість.

Вероніка дістала телефон і затиснула його в руці. До будинку було ще хвилин десять. Вести незнайомця просто до свого під'їзду вона точно не збиралася.

Біля невеликого продуктового магазину вона різко зупинилася й обернулася.

Чоловік мало не налетів на неї.

— Чоловіче, чому ви за мною слідкуєте?!

Незнайомець не зніяковів.

— Хочу зрозуміти, чи не помилилася наша віщунка і чи справді ви відьма.

Вероніка мовчала.

Раз.

Два.

Три.

— Що?

— Ви мене почули.

— На жаль.

Чоловік зітхнув.

— Мене звати Мирослав.

— А мене зараз більше цікавить, чому якийсь Мирослав переслідує мене після роботи й називає відьмою.

— Я вас не називаю. Я перевіряю.

— О, тоді все гаразд.

Вероніка демонстративно розблокувала телефон.

— Що ви робите?

— Думаю, поліцію викликати відразу чи дати вам можливість піти самому.

— Поліція тут не допоможе.

— Оце зараз прозвучало особливо заспокійливо.

Мирослав потер перенісся.

— Єфросинія попереджала, що розмова буде складною.

— Хто така Єфросинія?

— Наша віщунка.

— Звісно. У вас же є віщунка.

— Є.

— А дракони?

— Немає.

Вероніка на мить збилася.

— Що?

— Драконів немає. Принаймні мені про них нічого не відомо.

— Я пожартувала!

— Я відповів.

Вероніка подивилася на нього уважніше. Чоловік або був надзвичайно переконливим шахраєм, або щиро вірив у те, що говорив.

Другий варіант подобався їй ще менше.

— Добре, Мирославе. Передайте своїй Єфросинії, що вона помилилася. Я не відьма. Я продавчиня в книгарні.

— Одне іншому не заважає.

— А за освітою я взагалі філологиня.

— Це теж не перешкода для відьомства.

— Я рада, що диплом не дискваліфікує мене з вашого чаклунського клубу.

— Це не клуб.

— Секта?

Мирослав скривився.

— Спілка відьом і чаклунів.

Вероніка розсміялася.

Вона не хотіла. Просто не втрималася.

— Ви серйозно?

— Цілком.

— І що робить ваша Спілка?

— Навчає таких, як ви. Допомагає контролювати здібності. Стежить, щоб магію не використовували на шкоду іншим. Розв'язує проблеми, про існування яких звичайні люди навіть не здогадуються.

— Дуже цікаво. На цьому все.

Вероніка розвернулася.

— Учора у вас тріснуло дзеркало.

Вона зупинилася.

Повільно озирнулася.

— Звідки ви знаєте?

— Єфросинія бачила.

— Що саме?

— Вас. Дзеркало. І те, що сталося перед цим.

Вероніка відчула неприємний холодок.

Учора вони з Аліною посварилися через якусь дурницю. Вероніка розсердилася, грюкнула дверима своєї кімнати — і майже відразу дзеркало на стіні тріснуло від краю до краю.

Вона вирішила, що його перекосило кріплення.

— Випадковість.

— Можливо.

— Саме так.

— Тоді покажіть руку.

— Ще чого.

— Праву.

Вероніка машинально глянула на неї.

І завмерла.

Під шкірою долоні проступало слабке золотаве світло.

— Що за...

Вона потерла долоню другою рукою.

Світло стало яскравішим.

— Що ви зі мною зробили?!

— Нічого.

— У мене рука світиться!

Мирослав уважно подивився на золоті лінії.

— Ось це я й хотів перевірити.

— Зробіть, щоб перестала!

— Я не можу.

— Ви ж чаклун!

Мирослав уперше усміхнувся.

— А п'ять хвилин тому ви збиралися викликати поліцію.

— Я ще не передумала!

Золоті лінії поступово зблідли й нарешті зникли.

Вероніка оглянула долоню. Звичайна шкіра. Жодного сліду.

Вона підняла очі на Мирослава.

— Припустімо, я вам повірила.

— Не повірили.

— Не повірила. Але припустімо. Що вам від мене потрібно?

— Нічого.

— Ви стежили за мною заради нічого?

— Я мав перевірити слова Єфросинії. Тепер перевірив.

— І?

— Вона не помилилася. Ви відьма.

Вероніка заплющила очі.

Сьогодні вранці найбільшою її проблемою було те, що колега захворіла й довелося самій приймати нову партію книжок.

Вона сумувала за тим часом.

— І що тепер?

Мирослав дістав із кишені невелику картку й простягнув їй.

На ній не було ні адреси, ні номера телефону. Лише дивний сріблястий знак, схожий на переплетені півмісяць і гілку.

— Запрошую вас до Спілки відьом і чаклунів.

Вероніка подивилася спочатку на картку, потім на нього.

— Ви зараз серйозно пропонуєте мені вступити до відьом?

— Якщо коротко — так.

— А якщо я відмовлюся?

— Підете додому. Завтра прокинетеся, підете на роботу й спробуєте жити так, ніби цієї розмови не було.

— Чудово. Мені подобається цей варіант.

— Тільки магія нікуди не подінеться.

Вероніка перестала усміхатися.

Мирослав простягнув картку трохи ближче.

— Тому я пропоную спочатку поговорити з Єфросинією.