Моя спотворена душа

Так. Я пам'ятала його. Дуже добре пам'ятала.

Як я і очікувала, він став хлопцем Анджеліки. Вони дуже підходять один одному. Вона струнка, худенька, тендітна блондинка, а він високий, темноволосий, сильний хлопець, який захистить її від усіх бід цього світу.

– Ти приголомшливо гарна, Ліка. Це ваше перше побачення?

– Так! Я так нервуюся. Не можу повірити, що саме мене він обрав! Ти можеш собі це уявити?! 
- захопливо вигукувала дівчина, нервово ходячи по кімнаті. Такою знервованою я бачу її вперше.

– Не хвилюйся. Ти дуже гарно виглядаєш, він буде в ауті.

– Добре. Дякую Аліса. Ти справжня подруга! - вона швидко підійшла до мене і обійняла.

Подруга... Можливо я і була її найкращою подругою, та вона мені ні. Якщо мені була потрібна допомога, тоді її нема. Її завжди не було, коли мені було погано.

Ліка пішла, і я видихнула з полегшенням. 
Трясця. 
В деякій мірі, я її ненавиділа. 
Та я добра душа. Ніколи їй про це не скажу, бо мені ще з нею вчитися і жити. І дружити?

Я продовжила розглядати свої малюнки. Всі вони стали для мене огидні. Мені набридло малювати ці різні «хороші» роботи, а не те, про що просить і благає моя душа.

Я хочу темряви, яка буде поглинати білий аркуш паперу. Крик відчаю. Я хочу щоб мій гострий, як ніж, олівець, різав білу плоть аркуша, ніби розказуючи мою історію.

Я хочу просто поїхати додому, і лягти спати у свою кімнату. Але потім згадую, що мене там ніхто не чекає. Пусті стіни, і підлога в червоних п'ятнах, які так і не відтерлися.

Той хто залишив ці п'ятна, досі ходить на волі, а моїх батьків вже давно немає. 
Моя душа співає про помсту, а я тут сижу, малюю якусь дурню. Якісь вази, бо так треба.

Я відриваю аркуш паперу, де малювала домашню роботу в університет, і малюю те, що хочу. 
Загалом це чорний колір, який пожирає аркуш, мої руки і лице. Душу.
Я малюю якесь чорне чудовисько, яке дере стіни. Воно не хотіло нічого поганого робити. Просто хоче обіймів, любові. І роздерти кігтями того, хто таке зробив з його батьками.

Я вже майже закінчила свій малюнок, як двері відчинилися.

Зайшла радісна Анджеліка, і мені враз хотілося стати тим самим чудовиськом на моєму малюнку і накинутись на неї, та натомість, я просто усміхнулася.

– Як пройшов вечір?

– Чудово!

Вмить мені хотілося вискочити з вікна, в тій самій подобі звіра, і знайти Марка, щоб роздряпати йому лице. Чому вона? 
Можливо я і казала що не люблю всі ці обійми, і поцілунки.. але саме на мене він дивися тим самим поглядом. Саме я вперше його зустріла, а не Анджеліка!

– Я рада.