Спогади про нього 2

« Вистава "Пер Гюнт" через пару хвилин мала початися. Я з нетерпінням чекала на неї, бо дуже любила театр.

– Любиш театр?

Знайомий голос. Знову ці кляті мурашки по тілу. Я повернулась до нього, і побачила лише його чудовий профіль, і хвилясті пасма волосся, які грайливо спадали йому на чоло.

– Люблю.

Потім було мовчання. Марк просто сидів біля мене, та дивився на сцену, як і я. Мене повністю захопила вистава, що я вже майже й забула про нього, тільки його запах і погляди на мене, не давали його забути.

В кінці вистави до нам прийшла Анжеліка, яка була на побаченні з якимось багатим парубком, як вона мені написала.

– Вибач, що затрималася! - шепотіла мені на вухо дівчина. - Цей хлопець тупий, але багатий й гарний . Тому доки до нього дійшло, що на першій зустрічі, я не буду займатися з ним інтимом, пройшла ціла вічність.

– Та нічого. Вистава вже майже закінчилася.

Подруга дивилася мені за спину, і я здогадувалася, кого вона там бачить.

– Подивися хто сидить біля тебе!

– Не кричи. Я бачила.

Я зніяковіло поглянула на хлопця, що сидів біля мене. Здавалося, він не помічає нічого, окрім вистави.

Після того, як Макро Белліні відвідав наш університет, я дізналася про нього майже все. 
Університет гудів від цієї новини. 
Тому я дізналася хто такий цей Марко. 
Столичний бабій, який любить театр і мистецтво, а ще дуже любить малювати. Його картини показують по всьому світі, бо він справді талановитий. Ось прямо скажу, талановитий. Але все одно бабій.

Коли вистава закінчилася, Белліні встав, поглянув на мене, і сказав:

– Був радий знову зустрітись. До зустрічі.

Від чого моє серце мало не вискочило з грудей і шалено забилося.

– Я теж.. До зустрічі.»

Ну і третя наша зустріч відбулася на виставці картин.

« – Тобі потрібно знайти хлопця! Просто необхідно! Щоб ти тягала його по книжкових, театрах і галереях! А не мене. Хоча, який хлопець буде з тобою туди ходити?!

– Мені не потрібні ніякі хлопці! І можеш про це вже не говорити? Набридло. Я хочу бути ціле життя зі самотністю і здоровими нервами. Бо з нинішніми хлопцями, їх у мене не буде.

– Ну та зі самотністю і ходи, а не зі мною.

– А хто буде ще ходити, якщо не ти?

– Я б пішов.

Я підскочила від переляку, і схопилася за серце.

– Доброго вечора! - Привіталася Анджеліка, одразу ж натягнувши усмішку до самих вух. - Я Анджеліка.

– Марко Белліні. - Вони пожали один одному руки. - Як вам картини? - його погляд перейшов нас мене. - Вибачте, що підслухав вашу розмову.

– Та нічого. - Грайливо відповіла моя подружка, поправляючи лямку на своїй сукні. - Картини просто неймовірно гарні! Обожнюю галереї!

Я глянула на Анджеліку. Вона голодним поглядом пожирала Марка, ніби він був якесь тістечко, з вишнями, які вона дуже любила. А він в свою чергу оглядав її.

Я відчула ніби стала третьою зайовою, і відступила від них на крок. Мені здалося, якщо я піду, воно навіть і не помітять, що, якщо чесно, мене зачепило.

Я відійшла від них від них в іншу кімнату з картинами. Мої здогадки підтвердилися. Вони навіть і не помітили, що я пішла.

Переді мною висіла картина Едварда Мунка «Поцілунок ». На перший погляд здавалося, що пара цілується. Що вони стали одним цілим.

Але дивлячись на цю картину, мені стає моторошно.

Я не бачу там ніякої романтики, почуттів і кохання. Тільки  бачу як чоловік поглинає жінку, ніби п'ючи її. Вона повністю в його владі. Але жінка не помічає цього, бо думає що це просто поцілунок. Вона не помічає того, що він робить, бо затьмарена його неіснуючим коханням.»