Спогади про нього 1

– Будь ласка, застібки мені сукню - просить Анжеліка, прямуючи до мого ліжка.

Я закриваю свій альбом з малюнком, і допомагаю їй.

– Дякую! Думаєш Марку сподобається? - Я оглядаю її з ніг до голови. Коротка червона сукня, яка підкреслює її досить таки худі стегна, та невеликі груди. Та все ж таки, вигляд в неї справжньої спокусниці.

– Виглядаєш на мільйон доларів, і більше.

Вона усміхнулася. Покрутилася біля дзеркала, і ще раз підвела губи червоною помадою.

– Доречі, а хто такий Марк? Це твій новий бойфренд? - питаю. Ще не давно в неї був який Вакар.

– Тааак. Я тобі не казала?! Як я могла забути! Це Марко Белліні, ти чула про нього, я в цьому впевнена! Ти і бачила його, коли він приходив сюди до нас у університет, а ще на виставці картин, і у театрі.

В мить мене накрили спогади.

Марко Белліні. Напів італієць. Любить мистецтво, тетер і себе. Темно кашатнове волосся, і очі чорного шоколаду. В темряві вони здавалися зовсім чорними. Привабливий і розумний. А ще він був дуже високий.

Вперше я зустріла його в нашому університеті. Він запитав мене про якусь аудиторію, я показала йому її. Пам'ятаю, як його очі вдивлялися мені в душу. І його випадковий доторк до моєї руки теж пам'ятаю. І руки на своєму тілі...

«– Чи не підкажете, де аудиторія мистецтвознавства? - я неквапливо обернулася до хлопця. Зустрілася поглядом з його темними очима, і аж випрямила спину.

– Та звичайно. Аудиторія двадцяти три. Другий поверх, там вже на дверях буде написано.

– Дякую. - Його губи розтягнулися в вдячній усмішці. - Якщо я не забираю у вас час, можете мене туди провести? Бо я вже забув куди треба йти.

Ми продовжували дивитися один на одного в коридорі, від чого відчувала на собі чужі погляди. 
В мить мені здалося що він насміхається наді мною, коли його очі примружилися.

– Так, звичайно. Ходімо за мною. - Я першою відвела погляд, і попрямувала на другий поверх. Так і відчуваючи його погляд на всьому моєму тілу.  Від чого ноги перестали мене тримати, і я об щось перечипилась. Напевно собі в ногу. Та впасти я не встигла, бо мене вже тримали сильні руки цього гарного юнака, у якого пам'ять, як у рибки Дорі.

– Я Марк.

– Аліса

Саме час познайомитися!

Я вискочила з його рук, і показала на двері біля нас. Ось ця аудиторія.

– Дякую. - Знову ці очі, ніби сміялися з мене, чи з усього що його оточувало. Можливо, весь світ здавався для нього абсурдом.

– Нема за що.

Хлопець зайшов в аудиторію, а я продовжувала дивитися йому в слід.

Потім мій погляд випадково опустився на підлогу, і я побачила папку у себе під ногами.  Пам'ятаю, як цю папку ніс Марк. Здається, він відпустив її коли ловив мене.  підняла її, й постукала у двері де зайшов хлопець.

Я чула тихі голоси, які хвилями розходилися кімнатою.

– Я ти міг загубити свої ескізи?

– Та я напевно знаю де вони.

– То йди й знайди їх, і принеси - говорив наш молодий викладач, з мистецтвознавства.

Марко обернувся до виходу, і побачив мене в дверях.

– Ви загубили папку, - сором'язливо кажу. Згадуючи, як перед ним впала.

– Ось і знайшлася!

Хлопець пройшов кімнату, і зупинився переді мною.

Він взявся за папку з того боку, де тримала її я. Я відчула торкання його руки до свої. Марк не спішив забирати папку, просто продовжував її так тримати, і дивитися мені в очі.

– Дякую.

Забрав папку, і пішов, наостанок оцінивши мене поглядом. Чи то лише мені здалося..

Я постояла ще так пару секунд, і пішла геть.»
 

Друга наша зустріч відбулася у театрі.