Мені вже не страшно
Мені вже не страшно
Мені вже не страшно
Бути собою,
Пройти увесь шлях,
Сотворений Богом.
Коли вже не вірять,
Коли вже не бачать,
Все ж маю я право
Бути собою.
В очах загублених,
Які вже нічого не бачать,
Чую я смуток та сором,
Бо очі ті страшні,
Бездушні й самотні,
Скажені й безлюдні,
Як очі тваринні.
А душі, ймовірно,
Поховані мовою
Та й вже нічого не чують.
Переводити стрілки вони тільки можуть
Або ракетами бити по тих, хто не винен.
Я чую ті очі,
Вони гірше смерті,
Вони як голод чи холод,
Сидять там, на сході,
Й катують, катують
Невинних ні в чому людей.
Ти вже втомилась молитись,
Тільки маєш ти знати,
Як Богу нашому, якого ми ждем,
Але немає ні слова, ні звістки від нього.
Як припиниш молитву, то коли він нарешті прийде?
А люди все гинуть та гинуть,
Немов пекельний конвеєр, що душі людей забирає.
Тільки справа є в тому,
Що роблять це люди,
Люди, які братами ніколи й не були.
Та й, сказавши відверто,
Що далі буде — не знаю.
Наразі є сором та й біль за братів.
Навіки в серцях вони будуть наших,
Квітна справедливість навіки є з ними.
Сльозам моїм і твоїм буде місце,
Бо народ наш славний завжди буде жити!
Слава Україні!
Відредаговано: 09.06.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
