Глава 6

Андрій. 
Після розмови з Романом чоловік повернувся в маєток. Машину помив його двірник. Та там і мити нічого. Вологою ганчіркою з мийним засобом, вся косметика знялася. Піднявшись у свою спальню, де вже три дні відлежувався, почав наводити у ній лад. Та нервував, очікуючи дзвінка від сусіда.  
Час тягнувся надто довго. Він вже встиг навіть себе привести до ладу, а Роман все не телефонував. Було цікаво, чи погодиться ця лялечка на зустріч з ним після того, як він два рази скривдив її. Судячи з того, як вона з люттю дивилася на нього, то, мабуть, ні. В душі так хотів протилежного, і так сподівався на нього. 
Коли вона оглянулася завмер, він з камер спостерігав за нею. Спочатку розлютився. Вже навіть взяв телефон, аби набрати охоронця, але стримався. З камер обличчя дівчини було погано видно, то ж вирішив роздивитися її в живу.  
Прикипів до неї. При образі, що замастила його машину, дивився на неї мов заворожений. Вразила її незвична врода, та зелені очі. Здавалося таких красунь в природі не буває. Це більше скидалося на фото з фотошопу, але ж вона жива і справжня. В цей момент відчув, як серце в грудях мов з ланцюга зірвалося, билося мов навіжене. Ситуація склалася так, що всі козирі в його руках. Принаймні так вважав з самого початку. Хотів аби ця лялечка, була присутня з ним якомога довше. Важко зітхав. Виявляється все надто погано. Він завинив перед цією красунею, навіть не те слово, завинив.  
Завібрував телефон, кинувся до нього. На дисплеї світилося, «Роман». Серце знову забилося мов навіжене. Страшенно нервуючи, зняв слухавку. 
— Вона погодилася? — Схвильовано запитав. 
— На жаль, ні, Андрію. 
— Чому? — Не хотів у це вірити.  
Роман шумно зітхав, та взявся пояснювати. 
— Катерині нічого від тебе не потрібно. Це була її маленька вендета. От і все. 
— Ти передав їй, якщо передумає, то може звернутися до тебе. 
— Кожне сказане тобою слово передав, та вона відмовилася. — Запевнив Роман, а тоді попросив. — Ти не засмучуйся, а краще в гості приходь. Коля з Санею, вже в дорозі, відсвяткуємо.  
— Та якось не зручно, — знітився Андрій. 
— Все зручно. Нічого не вигадуй. Приходь. Бо прийдеш ти сьогодні чи ні, я на Андрія до тебе, обов’язково прийду. 
Андрій посміхнувся, та щиро запросив. 
— Звичайно приходь, хіба я проти. 
— Все бувай, бо наші красуні ворожити збираються, треба наглядати аби хату не спалили, та вікна сусідам не повибивали. — Розсміявся у слухавку. 
— А, Катерина, залишилася? — Напружено поцікавився.  
— Звичайно, вона, мабуть, з ночівлею. Тож не барися. 
Залунали короткі гудки. Серце щеміло. Тепер мов магнітом тягнуло до сусідів. Подався до шафи, наготував речі. І все вагався. Розмірковував. Хотів піти, та боявся, що ця лялечка йому не вибачить. Хоча наміру відступати не мав, і тому, ще більше боявся, аби в котре не скривдити її. 
З двору донісся тихий дівочий сміх. Подався до вікна. Добре, що в спальні вимкнув світло, то його не буде видно. Вікно виходило на двір Романа.  
В низу все світилося. Миготіли гірлянди, розтягнуті по кущах. Красиво, так. Усю цю красу доповнював лапатий сніг. Дівчата кидалися сніжками, й весело хихотіли, жартуючи одна над одною. Посеред стежки лежало взуття. Не зовсім розумів, що відбувається. У двір увійшло ще дві пари. Здогадався, це, мабуть, Коля з Санею, та своїми половинками приїхали. Розумів зараз буде весело.  
Всі пообнімалися, чоловіки подалися до будинку, де димів мангал, і стояло троє чоловіків, а дівчата залишились стояти біля розкиданого взуття. Серед дівчат відразу знайшов Катерину. Вона особлива, чітко вирізнялася серед усіх.  
Дівчата стали осторонь. Одна підійшла, взяла одного чобота й кинула через плече. Андрій розсміявся, це дійство веселило його. Невже ці дівки справді вірять у це все. Це ж смішно. Чобіт полетів та впав на стежку за спиною дівчини. 
Знову сміх, та жарти, хоча слів розібрати не міг.  
Далі кинула друга дівчина. Чобіт теж впав недалеко. Тепер готувалася кидати, чобота Катерина. Замахнувшись кинула. Взуття полетіло в бік його паркану. Веселий сміх дівчат та коментарі, очевидно розізлили дівчину, бо вона забравши взуття, подалася до будинку. Її наздогнала Оксана, та заховала у своїх обіймах.  
Андрій зітхнув, подавшись від вікна увімкнув світло. Підійшов до одягу, стояв розгублено дивлячись на нього. Все ще розмірковував, що йому робити, йти, чи не варто.