Глава 4

Андрій. 
Погляд прикипів до чорнявої, стрункої красуні, що поспішно крокувала до сусідського двору. Хоча ступала обережно, адже під ногами слизько. Її довге волосся розвівав холодний, крижаний вітер. Чоловік зітхнув, чомусь не хотів аби вона йшла, а вона просто втекла. Ці великі, зеленкуваті очі заворожили його. Хотів дивитися в них нескінченно.  Дивився їй у слід, відчуваючи щем на серці, навіть прослухав, що сказав сусід. 
Дівчина зникла за воротами, зітхнув й кліпнувши, глянув на Романа. 
— То, що з машиною робити будемо? — Ще раз перепитав він. 
Видихнув, глянувши на розмальовану помадами машину. Хмикнув. — Дивне дівчисько, вирішило йому у такий спосіб відімстити. Хоча, це ще квіточки. Тоді влітку він саме розійшовся з Оленою, тому й мчав на підпитку, мов навіжений. Він завжди пам’ятав, що когось підрізав, але знявши шлейф пилюки, він не пригальмував, а помчав далі. Навіть подумати не міг, що через нього хтось ледь не загинув. 
— Це правда, що Катя літом потрапила в ДТП? — Напружено запитав у відповідь. 
— Правда. — Зітхнув Роман. — Якийсь придурок підрізав її, вона рознесла паркан адвоката Ліхути. Розбила машину вщент, дивом жива залишилася, ще й Ліхута з неї кругленьку суму здер. 
Андрій важко видихнув, кліпнувши очима. Мовчав. Він бачив розбитий паркан адвоката, але й подумати не міг, що в цьому винен він. 
— То з машиною, що? — Перепитав Роман. 
— Нічого. — Здавлено відмахнувся Андрій, кутаючись у плащ. — Зараз хтось з моїх людей помиє, не переймайся. 
— Ти впевнений? — З недовірою перепитав сусід. 
— Впевнений, Романе. — Важко видихнувши зізнався. — Це я її підрізав. Чекав осуду зі сторони співрозмовника. 
— Як ти? — Здивовано перепитав Роман. 
— Давай сядемо в машину, розповім. — Запропонував. Вирішив виговоритися, адже вже чотири місяці, топив своє горе,  частково в алкоголі, та в основному в роботі.