ЕПІЛОГ. СОРОК ОДИН. АНДРІЙ

У день мого сорок першого народження Марко розбудив нас о сьомій ранку, бо запізнювався до школи й не міг знайти другу кросівку.

— Вона була в коридорі! — кричав він із кухні.

— Якщо була, то й зараз там, — відповіла Ірина, не розплющуючи очей.

— Її немає!

Я встав, знайшов кросівку під лавкою й приніс Маркові.

— Я дивився там, — сказав він.

— Погано дивився.

— З днем народження. Можна гроші на таксі?

— Можна. Повернеш із кишенькових.

— Це ж мій подарунок вам: я не спізнюся й не псуватиму вам настрій.

— Дуже щедро.

Він поцілував матір у щоку, мене поплескав по плечу й вибіг. За хвилину повернувся по рюкзак.

Ми з Іриною жили разом десять місяців. Одружилися в серпні: розпис, вечеря на дванадцять людей, без ведучого й конкурсів. Юлія прикрасила зал квітами й відмовилася брати гроші. Петро не був запрошений. Я сказав йому про весілля після того, як воно відбулося. Він образився, ми не говорили два місяці, а потім він зателефонував і попросив допомогти вибрати ноутбук. Я допоміг посиланням, не поїхав у магазин.

У шлюбі я не став іншою людиною. Двічі ночував у вітальні після сварок. Одного разу забув забрати Марка з тренування, бо вимкнув звук на телефоні в майстерні. Ірина тиждень сердилася, хоча я вибачився й купив йому місячний абонемент на таксі. Виявилося, що гроші не замінюють надійності, навіть якщо вирішують дорогу додому.

Ми ходили до сімейної психологині. На другій зустрічі Ірина сказала, що я використовую правильні слова, щоб не показувати справжнього роздратування. Я розсердився й два дні доводив, що це неправда. На третій визнав, що вона мала рацію.

З Оксаною Романівною я зустрічався раз на два тижні. Іноді збирався припинити, бо не бачив нових відкриттів. Вона відповідала, що терапія не зобов’язана щотижня відкривати мені таємницю. Це мене дратувало, але я лишався.

На роботі я перейшов на чотириденний тиждень. Для цього довелося відмовитися від двох великих клієнтів і погодитися на меншу премію. Керівником відділу стала моя колишня заступниця, а я відповідав за три стратегічні категорії. Спершу колеги питали, чи мене понизили. Я пояснював. Потім перестав.

У майстерні працював щоп’ятниці й одну суботу на місяць. Окреме приміщення ми з Миколою Даниловичем орендували разом: світле, з вентиляцією й вантажним входом. Вивіску не повісили, бо назви досі не мали. Моя «Другий шар» не пройшла голосування.

Меблі не приносили достатньо, щоб жити лише з них. У деякі місяці ми виходили в невеликий плюс, у деякі витрачали більше на інструменти. Микола Данилович казав, що я надто довго рахую кошториси. Я відповідав, що він узагалі не вміє їх рахувати. Обоє мали рацію.

Після сніданку Ірина поїхала на об’єкт, я — до майстерні. Вона заборонила повертатися раніше шостої, бо готувала вечерю.

На столі мене чекало старе бюро. Клієнт хотів зберегти подряпини на кришці, але замінити внутрішні перегородки. Раніше я переконував би його зробити «як краще». Тепер записав побажання й уточнив, які саме сліди не чіпати.

Близько полудня зателефонувала Юлія.

— Ти ввечері будеш вчасно? — запитала вона.

— Ірина сказала о шостій.

— Отже, приїдеш о сьомій.

— О шостій.

— Я приготувала сюрприз.

— Не люблю сюрпризів.

— Цей сподобається.

— Ірина сказала те саме торік.

— Бачиш, спрацювало.

Вона вимкнула зв’язок.

О п’ятій я прибрав інструменти. Микола Данилович подарував мені набір стамесок, який сам вибрав, і сказав не залишати їх у спільній шафі, бо вони надто добрі для випадкових рук.

— Ви ж єдина випадкова рука, крім моєї, — відповів я.

— Тому й кажу.

Додому приїхав за десять хвилин до шостої. У коридорі стояли Юлині черевики, Маркові кросівки й дві незнайомі пари. Ірина відчинила двері до вітальні.

За столом сиділи Роман із дружиною, Юлія та двоє моїх колег. На спинці маминого крісла висіла паперова гірлянда «41», яку Марко вирізав криво й приклеїв малярною стрічкою.

— Не чіпайте стрічку, — сказав він. — Вона не залишає слідів.

— Я знаю, — відповів я.

Юлія подарувала мені альбом. На першій сторінці була фотографія з батькової коробки — ми з нею біля моря. Далі вона вклеїла знімки з маминої квартири, майстерні, нашого весілля. Останні сторінки залишила порожніми.

— Я не питала дозволу, — сказала вона. — Якщо не подобається, заберу.

— Подобається.

— Точно?

— Точно.

Ми не говорили за столом про маму довго. Юлія згадала, як та ховала гроші у книжках і потім забувала де. Я розповів про її варення, яке забракував Микола Данилович. Нам було смішно. Через хвилину Юлія витирала очі серветкою. Ніхто не просив її перестати.

Після вечері подзвонив Петро. Я вийшов на балкон.

— З днем народження, — сказав він. — Як святкуєте?

— Удома. Прийшли друзі.

— Юля там?

— Так.

— Можна привітатися?

— Ні.

Він помовчав.

— Вона досі не хоче?

— Вона просила не передавати їй нічого від тебе.

— Добре. Передумає — скажеш.

— Якщо попросить.

Ми поговорили ще кілька хвилин про його тиск і мою роботу. Петро знову запропонував допомогти в майстерні з електрикою. Я сказав, що звернуся, якщо знадобиться.

— Не затримуватиму, — сказав він. — Гарного вечора, сину.

Раніше від цього слова я або завмирав, або сердився. Тепер воно залишилося словом, яке Петро мав право вимовити, а я — не прийняти так, як він хотів.

— Бувай, — відповів я й завершив дзвінок.

Коли гості розійшлися, Марко відніс посуд на кухню й заявив, що мити буде завтра. Я хотів нагадати про наші правила, але Ірина першою сказала:

— До одинадцятої ранку.

— Домовилися.

Він пішов до своєї кімнати. Ми з Іриною сіли в крісло удвох. Воно було розраховане на одну людину, тож я вмостився на підлокітнику.